Українська література » » Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

---
Читаємо онлайн Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
class="book">О другій годині другого дня мандрівки Іполит Матвійович під наглядом великого комбінатора виконав перед летючими пасажирами свій перший танок. Танок цей був подібний до мазурки, але пасажири, пересичені дикими красотами Кавказу, визнали його за лезгинку і винагородили трьома п'ятаками. Перед черговою машиною, — це, як виявилось, був автобус, що йшов з Тифліса до Владикавказа, — танцював і стрибав сам технічний директор.

— Давай гроші! Гроші давай! — закричав він сердито.

Пасажири зі сміхом щедро винагородили його стрибки. Остап зібрав у дорожному пилу тридцять копійок. Але тут сіонські діти обсипали конкурентів камінним градом. Рятуючись від обстрілу, мандрівники швидким кроком попрямували до найближчого аулу, де витратили зароблені гроші на сир та чуреки.

У такій праці концесіонери проводили свої дні. Ночували вони в гірських саклях. Четвертого дня вони спустилися зигзагами шосе в Кайшаурську долину. Тут було гаряче сонце, і кості компаньйонів, добре перемерзлі на Хрестовому перевалі, швидко одігрілися.

Дар'яльські скелі, темряву і холод перевалу змінила зелень і домовитість найглибшої долини. Мандрівники йшли над Арагвою, спускались у долину, населену людьми й багату на свійську худобу та харч. Тут можна було випросити дещо, дещо заробити або просто вкрасти. Це було Закавказзя.

У Пассанаурі, в жаркому багатому селищі з двома готелями і кількома духанами, друзі випросили чурек і залягли в кущах проти готелю «Франція» з садом та двома ведмежатами на ланцюгу. Вони тішились теплом, смачним хлібом і заслуженим відпочинком.

А втім, відпочинок їхній незабаром порушили виск автомобільних сирен, шерех нових покришок по крем'яному шосе і радісні вигуки. Друзі виглянули. До «Франції» підкотили цугом три однотипні новенькі автомобілі. Автомобілі безшумно зупинилися. З першої машини вистрибнув Персицький. За ним вийшов «Суд і побут», розгладжуючи запорошене волосся. Потім з усіх машин сипнули члени автомобільного клубу газети «Верстат».

— Привал! — закричав Персицький. — Хазяїне! П'ятнадцять шашликів!

У «Франції» засновигали сонні постаті і залунали крики барана, якого тягли за ноги на кухню.

— Ви не пізнаєте цього молодика? — запитав Остап. — Це репортер зі «Скрябіна», один із критиків нашого транспаранта. З яким, однак, шиком вони приїхали. Що це означає?

Остап наблизився до пожирачів шашлика і найелегантнішим способом привітався з Персицьким.

— Бонжур! — сказав репортер. — Де це я вас бачив, дорогий товаришу? А-а-а! Пригадую. Художник зі «Скрябіна»! Чи ж не так?

Остап притис руку до серця і ґречно вклонився.

— Дозвольте, дозвольте, — вів далі Персицький, володар чіпкої пам'яті репортера. — Чи не на вас це в Москві, на Свердловськім майдані, налетів кінь візника?

— Аякже, аякже! І ще, як би дотепно тоді висловились, я начебто відбувся легким переляком.

— А ви тут як, у царині художній орудуєте?

— Ні, я з екскурсійною метою.

— Пішки?

— Пішки. Спеціалісти твердять, що подорож по Воєнно-Грузинській дорозі автомобілем — просто безглуздя.

— Не завжди безглуздя, дорогий мій, не завжди! От ми, приміром, їдемо не так уже й безглуздо. Машинки, як бачите, свої, підкреслюю — свої, колективні. Пряме сполучення Москва — Тифліс. Бензину йде на копійку. Зручність і швидкість пересування. М'які ресори. Європа!

— Звідки у вас все це? — заздро запитав Остап. — Сто тисяч виграли?

— Сто не сто, а п'ятдесят виграли.

— У дев'ятку?

— На облігацію, що належала автомобільному клубу.

— Так, — сказав Остап, — і на ці гроші ви купили автомобілі?

— Як бачите!

— Так-с. Може, вам потрібен старший? Я знаю одного молодика. Непитущий.

— Який старший?

— Ну, такий… загальне керівництво, ділові поради, наочне навчання за комплексним методом… Га?

— Я вас розумію. Ні, не потрібен.

— Не потрібен?

— Ні. На жаль. І художник теж не потрібен.

— У такому разі дайте десять карбованців.

— Авдотьїн, — сказав Персицький. — Будь ласка, видай цьому громадянинові за мій рахунок три карбованці. Розписки не треба. Ця особа не підзвітна.

— Цього занадто мало, — зауважив Остап, — але я беру. Я розумію: скрутний ваш стан. Звичайно, коли б ви виграли сто тисяч, то, напевно, позичили б мені цілих п'ять карбованців. Але ж ви виграли тільки п'ятдесят тисяч нуль нуль копійок! У всякому разі — велика подяка!

Бендер ґречно зняв капелюха. Персицький ґречно зняв капелюха. Бендер найприхильніше вклонився. Персицький відповів найприхильнішим уклоном. Бендер привітально помахав рукою. Персицький, сидячи біля руля, зробив ручкою. Але Персицький поїхав прекрасним автомобілем в осіянну далечінь, у товаристві веселих друзів, а великий комбінатор залишився на курній дорозі з дурнем-компаньйоном.

— Бачили цей шик? — запитав Остап Іполита Матвійовича.

— Закавтопромторг або приватне товариство «Мотор»? — діловито запитав Вороб'янінов, який за кілька днів мандрівки чудово ознайомився з усіма гатунками автотранспорту на дорозі. — Я хотів був підійти до них потанцювати.

— Ви скоро зовсім отупієте, мій бідний друже. Який же це Закавтопромторг? Ці люди, чуєте, Кисо, ви-и-грали п'ятдесят тисяч карбованців! Ви самі бачите, Кисуню, які вони веселі і яку силу накупили всілякого механічного мотлоху! Коли ми дістанем наші гроші, ми витратимо їх раціональніше. Чи ж не так?

І друзі, мріючи про те, що вони куплять, ставши багатіями, вийшли з Пассанауру. Іполит Матвійович мальовничо уявляв собі купівлю нових шкарпеток і від'їзд за кордон. Мрії Остапові були величніші. Його проекти були грандіозні: чи то гребля через Голубий Ніл, чи то відкриття грального особняка, в Ризі з філіалами по всіх лімітрофах.

Третього дня перед обідом, поминувши нудні і курні місця: Ананур, Душет і Цілкани, мандрівники

Відгуки про книгу Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: