Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

— А ми на чому сидітимемо? — запитала Мусик.

— Купимо інші.

— За двадцять карбованців?

— За двадцять я, припустімо, не продам. Припустімо, не продам я і за двісті… А за двісті п'ятдесят продам.

У відповідь пролунав страшний удар головою об драцену.

— Ну, Мусику, це мені вже остогидло.

Інженер рішуче підійшов до панотця Федора і почав диктувати ультиматум:

— По-перше, одійдіть від пальми не менше як на три кроки; по-друге, негайно встаньте. По-третє, меблі я продам за двісті п'ятдесят карбованців, не менше.

— Не користі заради, — проспівав панотець Федір, — а токмо виконуючи волю хворої дружини.

— Ну, голубе, і моя дружина хвора. Правда, Мусику, у тебе не все гаразд з легенями? Але я не вимагаю на цій підставі, щоб ви… ну… продали мені, припустимо, ваш піджак за тридцять копійок.

— Візьміть дурно! — скрикнув панотець Федір.

Інженер роздратовано махнув рукою і холодно сказав:

— Ви ваші жарти киньте. Ніяких балачок. Стільці оцінив я в двісті п'ятдесят карбованців, і я не спущу ні копійки.

— П'ятдесят, — запропонував панотець Федір.

— Мусику! — сказав інженер. — Поклич Багратіона Нехай проводить громадянина!

— Не користі заради…

— Багратіон!

Панотець Федір, перелякавшись, утік, а інженер пішов до їдальні і сів за гусака. Улюблена птиця сприятливо вплинула на Брунса. Він почав заспокоюватись.

У той момент, коли інженер, обмотавши кісточку цигарковим папером, підніс гусячу лапку до рожевого рота, у вікні показалось благаюче обличчя панотця Федора.

— Не користі заради, — сказав лагідний голос, — п'ятдесят п'ять карбованців.

Інженер, не оглядаючись, заричав. Панотець Федір зник.

Цілий день потім постать панотця Федора миготіла в усіх кінцях дачі. То вибігала вона з тіні криптомерій, то виникала в мандариновому гайку, то перелітала через чорний двір, тріпочучи, мчала до ботанічного саду.

Інженер цілий день кликав Мусика, скаржився на психа і на головний біль. У пітьмі час од часу лунав голос панотця Федора.

— Сто тридцять вісім! — кричав він відкілясь із неба.

А за хвилину голос його долинав з боку дачі Думбасова.

— Сто сорок один, — пропонував панотець Федір, — не користі ради, пане Брунсе, а токмо…

Нарешті інженер не видержав, вийшов на середину веранди і, вдивляючись у пітьму, почав розмірено кричати:

— Чорт із вами! Двісті карбованців! Тільки одчепіться. Почувся шерех стривожених бамбуків, тихий стогін і відгомін кроків. Потім все змовкло.

У затоці борсалися зорі. Світляки доганяли панотця Федора, кружляли навкруг голови, обливаючи лице його зеленавим медичним світлом.

— Ну і гусики тепер пішли, — пробурмотів інженер, входячи в кімнати.

Тим часом панотець Федір мчав в останньому автобусі вздовж морського берега до Батума. Під самим боком, як шелест книжних сторінок, набігав легкий прибій, вітер бив у лице, і автомобільній сирені відповідало мавкання шакалів.

Того ж таки вечора панотець Федір надіслав у місто дружині своїй Катерині Олександрівні таку телеграму:

«Товар знайшов перекажи двісті тридцять телеграфом продай що хочеш Федя».

Два дні він захоплено тинявся біля Брунсової дачі, здалеку вклонявсь Мусику і навіть час од часу розтинав тропічні далі криками:

— Не користі заради, а токмо волею пославшої м'я жони!

Третього дня гроші одержано з розпачливою телеграмою:

«Продала все зосталась буквально без копійки цілую і жду Євстигнєєв досі обідає Катя».

Панотець Федір перелічив гроші, ревно перехрестився, найняв фургон і поїхав на Зелений Мис.

Погода стояла похмура. З турецького кордона вітер гнав хмари. Порох курився. Голубий прошарок у небі дедалі меншав. Шторм доходив семи балів. Було заборонено купатись і виходити в море човнами. Гук і грім стояли над Батумом. Шторм потрясав береги.

Діставшись до дачі інженера Брунса, панотець Федір звелів візникові-аджарцеві в башлику заждати і попрямував по меблі.

— Приніс гроші я, — сказав панотець Федір, — спустили б трошки.

— Мусику, — застогнав інженер, — я не можу більше.

— Та ні, я гроші приніс, — заспішив панотець Федір, — двісті карбованців, як ви казали.

— Мусику! Візьми у нього гроші. Дай йому стільці! І нехай зробить все це якомога скоріше. У мене мігрень.

Мета цілого життя досягнута. Свічковий завод у Самарі сам ліз до рук. Діаманти сипались у кишені, наче насіння. Дванадцять стільців один по одному були навантажені у фургон. Вони вельми схожі на вороб'яніновські, з тою лише відміною, що оббивка їхня не ситцева, в квіточках, а репсова синя, в рожеву смужечку.

Нетерпіння опановувало панотця Федора. Під полою в нього за кручений шнурок була застромлена сокирка. Панотець Федір сів поруч візника і, щохвилини оглядаючись на стільці, виїхав до Батума. Жваві коні одвезли панотця Федора і його скарби вниз, на шосейну дорогу, мимо ресторанчика «Фінал», по бамбукових столиках і альтанках якого гуляв вітер, мимо тунелю, що ковтав останні цистерни нафтового маршруту, мимо фотографа, позбавленого в цей похмурий день звичайної своєї клієнтури, мимо вивіски «Батумський ботанічний сад» і потягли не дуже швидко над самою лінією прибою. У тому місці, де дорога