Не кохай мене - Ольга Джокер

- Звісно! У мене ж багатий чоловік, він дозволив витрачати стільки скільки забажаю!

Жаров посміхається, я це відчуваю навіть через телефонну слухавку. Серце йокає, бо мені гостро його не вистачає. Сподіваюся, що відрядження не затягнеться довше обіцяного.

- Я купила собі білизну, доки Анька підбирала купальник. Гарну, мереживну. У мене ніколи такого не було. Груди трохи просвічують, але в цілому дуже навіть симпатично.

- Чорт, Соня. Не змушуй мене заходити до будівлі суду зі стояком.

Я тихо сміюся і продовжую розмову. На жаль, довго поговорити не виходить, бо у Ярослава зустріч. Я вішаю слухавку і заходжу до квартири. Голова розколюється, ноги ватяні. Після виснажливо-важкого дня я моментально засинаю, завалившись на м'яке ліжко. Мені сниться Ярослав: його руки на моєму тілі та наполегливі поцілунки. Все так реалістично, наче наяву.

Прокидаюся я майже надвечір з чавунною головою. Вирішивши трохи розвіятись, виходжу на вулицю. Зазвичай, прогулянка допомагає впоратися з мігренню.

Я гуляю у парку, відчуваючи як тупий біль ломить скроні. Не допомагає ні свіже повітря, ні прекрасна і нежарка погода, тому вирішую зайти в аптеку за таблетками.

- Мені щось дієве від головного болю, — звертаюся до провізора.

- Я не роздаю поради. Із цим до лікаря.

- Хоч щось, благаю!

- Дівчина… — хитає головою провізор. – Я вам ще раз пояснюю…

- Добре, дякую! Я знайду іншу аптеку.

Не бажаючи сперечатися, я різко розвертаюсь обличчям до виходу і стикаюся з жінкою, що стояла у мене за спиною. Та різко скрикує, кидає пакети із покупками на підлогу.

- Обережніше не можна? - Запитує невдоволено і сідає навпочіпки, щоб зібрати яблука, що випали.

Я впізнаю у суворому холодному голосі знайомі нотки. Вдивляюсь жінці в обличчя. Чорт, Санна! Невже це у них сімейне – стояти прямо за спиною, щоб тобі або каву пролили на одяг, або штовхнули?

- Вибачте, — звертаюсь до жінки.

- Зібрати не допоможеш?

Санна піднімає на мене свій погляд. Вона виглядає здивованою та збентеженою, навіть яблука перестає збирати. Трохи незвично бачити її без медичного халата, у простій трикотажній сукні чорного кольору, з розпущеним волоссям і без макіяжу.

- Не поможу, — відповідаю зухвало.

- Я щось погане зробила? – цікавиться Санна, схиливши голову набік. – Сестру лікувала як ВІП-пацієнтку. Увага, догляд, максимальна допомога та підтримка.

Я стою і не можу ворухнутися, настільки дивною здається мені ця зустріч.

- І заразом проводили допити про моє особисте життя з Ярославом.

Санна невдоволено цокає язиком.

- Думаєш, мені хотілося, Соня? Поперек горла стоїть! Дістало, розумієш? Ти просто не знаєш мою сестру. Їй якщо щось на думку спаде, то зупинити Радмілу зможе хіба що кінець світу. Вона схиблена на твоєму чоловікові! Дурепа, навіть розлучилася із-за Жарова!

Жінка нестримно лається і починає знову збирати чортові яблука. У роті пересихає і щось донедавна непорушне, яке зріло весь цей місяць, починає тріщати і розгойдуватися.

- Мені треба йти, - повідомляю Санні, прямуючи на вихід.

- Та почекай ти! Соня! На вулиці почекай! Я тільки знеболювальні таблетки куплю.

Опинившись на повітрі, я роблю глибокий вдих. Головний біль дивом пройшов, але замість нього з'явилися інші приємні симптоми. Наприклад, безглуздий щемливий біль у серці і сильне запаморочення.

Радміла розлучилася, але ж це нічого не означає, вірно? Ярославе мій, він зі мною. Щоночі, кожен день. Нам офігенно добре — він сам так сказав. А ще тепло, затишно. Я намагаюся, і Яр це цінує.

Рішуче крокую вперед, подалі від аптеки, а потім переходжу на біг. Я нічого не хочу чути. Просто, чорт забирай, не хочу.