Привид - Ю. Несбе

У суботу я пройшовся по своїх друзях, які, на мою думку, могли б позичити мені грошей. Ця процедура не зайняла багато часу і не принесла жодного результату. Нуль.

І тут мене осінило — ось хто позичить мені гроші! Якщо не хоче неприємностей по службі.

Я прокрався «зайцем» до автобуса, поїхав на схід, на той, правильний бік річки, і вийшов у Манглеруді.

Цього разу Трульс Бернтсен був удома.

Стоячи в дверях своєї квартири на п’ятому поверсі, він вислухав від мене приблизно той самий ультиматум, що й Андрій. Якщо він не понишпорить у своїх кишенях і не знайде там для мене п’ять тисяч крон, я розповім, де слід, що це він убив Туту, а потім десь закопав його труп.

Та Бернтсен навіть оком не моргнув. Запросив мене до своєї квартири. Сказав, що ми зможемо дійти якогось консенсусу. Але в його очах я побачив зовсім інше бажання.

Тому я не піддався на цей трюк і сказав, що нам нема про що домовлятися. Тож він або викладає мені бабло, або я його за бабло ж і здам. Його ж колегам. Трульс відказав, що в поліції не платять тим, хто здає їхніх співробітників. Що ж, п’ять тисяч мене цілком влаштовує, сказав він, ми знову повернулися до чемної розмови і стали мало не дружбанами. Він сказав, що вдома має мало готівки, тому треба з’їздити до банкомату, а машина його внизу в гаражі.

Я трохи поміркував над його пропозицією. Мій сигнал тривоги гудів щосили, але жага до віоліну була ще сильнішою, просто кошмар якийсь. Вона блокувала всі розумні думки. Тож я, знаючи, що це добром не скінчиться, кивнув на знак згоди.

— Значить, ти отримала остаточний результат? — спитав Харрі, уважно обдивляючись публіку в кафе. Нікого підозрілого. Тобто купа підозрілих типів, але серед них немає нікого, хто, здогадно, був поліцейським.

— Так, — відповіла Беата.

Харрі міцніше взявся за телефон.

— Гадаю, що вже знаю, у кого вп’явся своїми нігтями Густо.

— Он як? — з подивом у голосі відреагувала Беата.

— Еге ж. Особою, занесеною до реєстру ДНК, може бути або підозрюваний, або засуджений кримінальник, або полісмен, який міг випадково «забруднити» місце злочину. У нашому випадку це — останній варіант. Цього чоловіка звуть Трульс Бернтсен, він співробітник відділу Оргкрим.

— А звідки ти дізнався, що то він?

— Ну, до цього висновку мене підштовхнула сума певних обставин, так би мовити.

— Чудово, — сказала Беата. — Я не сумніваюся, що ці обставини і твої міркування мають під собою міцний фундамент.

— Дякую, — сказав Харрі.

— Одначе ти помилився, — заперечила Беата.

— Та невже?

— Кров під нігтями Густо не належить особі на ім’я Бернтсен.

Стоячи отак перед дверима квартири Бернтсена — він тим часом пішов за ключами від авто, — я поглянув униз. На свої черевики. На свої фантастичні черевики. І відразу ж почав думати про Ізабель Скоєн.

Вона не була такою небезпечною, як Бернтсен. І була на мені просто схиблена. Чи не була? Хтозна.

Ну, трохи схиблена все одно була.

Тому не встиг Бернтсен повернутися, як я, стрибаючи через сім сходинок, чкурнув донизу, не забуваючи при цьому натиснути кнопку ліфта на кожному поверсі.

Я сів на метро до Центрального вокзалу Осло. Спершу хотів було зателефонувати їй, але передумав. Ізабель могла запросто відшити мене по телефону, але коли я постану перед нею своєю власною, невідпорно-прекрасною особою, то вона не знайде в собі сил відмовити мені. Того дня була субота, і це означало, що хлопець, який працював у неї скотарем, був вихідний. Це також, у свою чергу, означало, що оскільки коні та свині погано вміють діставати собі харчі з холодильника, то Ізабель була вдома. Тому на Центральному вокзалі Осло я сів у вагон із сезонними квитками лінії Естфольд, оскільки поїздка до Рігге коштувала сто сорок чотири крони, яких я й досі не мав. Зі станції до ферми я добрався пішки, хоча відстань там чималенька. Особливо коли ще й мрячить. А потім мрячка перетворилася на дощ.

Коли я увійшов до двору, то побачив її авто, один із тих всюдиходів, які люди купують для того, щоби потім їздити ними по заасфальтованих вулицях у центрі міста. Я постукав у двері будинку. Але мені ніхто не відчинив. Я став гукати, але мені відповів власний голос, відлунивши від стін. Ніхто не відповідав. Звісно, вона могла поїхати на верхову прогулянку. Ну й чудово, подумав я, бо знав, де вона зберігає свою готівку, а на селі люди й досі такі наївні, що не замикають дверей. Тому я натиснув на ручку — і двері таки дійсно виявилися незамкненими.

Я йшов до її спальні, як раптом з’явилася вона. Дебела, висока, вона стояла на сходах у халаті, розставивши ноги.

— Що ти тут робиш, Густо?

— Тебе хотів бачити, — сказав я, вмикаючи посмішку. І мені вдалося її увімкнути.

— Тобі треба до зубного лікаря сходити, — холодно мовила вона.

Я знав, про що вона казала. У мене дійсно був на зубах отой коричневий наліт. Вони мали гнилуватий вигляд, але немає нічого, з чим не могла б упоратися добра зубна щітка.

— Що ти тут робиш? — повторила Ізабель. — За грошима прийшов?

Оце у нас з Ізабель було характерне — ми були з нею споріднені душі, і нам не треба було придурюватися.

— Так. П’ять штук.

— Не вийде, Густо. Ми ж із цим уже покінчили. Тебе відвезти назад до станції?

— Облиш, Ізабель. А як щодо перепихнутися?

— Т-с-с-с!

Мені знадобилася секунда, щоби оцінити ситуацію. Щось я тугуватим на голову став. То все ота довбана жага віоліну винувата! Ось вона стоїть переді мною в халаті, хоча ще не вечір, та ще й уся розфарбована.

— Ти когось чекаєш? — спитав я.

Вона не відповіла.

— Новий секс-приятель?

— Вони з’являються, бо ти зникаєш, Густо.

— А коли я повертаюся, то буваю страшенно збуджений! — вигукнув я і підскочив до неї так швидко, що вона втратила рівновагу, коли я схопив її за руку і притягнув до себе.

— Ти увесь мокрий, — сказала Ізабель, пручаючись, але не дуже вперто, бо їй явно приспічило.

— Мокрий, бо дощ іде, — відказав я, кусаючи її за мочку вуха. — Слабенька в тебе відмазка. — Моя рука вже була у неї під халатом.

— Від тебе смердить,