Привид - Ю. Несбе

— Лягай, кажу тобі!

Харрі глянув на Мартіну. Зітхнув і підкорився. Заплющивши очі слухав, як вона висовує й засовує шухляди, як торохтить ножицями об скло і як до кафе «Сторожова Вежа», розташованого внизу, почали заходити перші відвідувачі.

Поки Мартіна знімала з нього учорашню пов’язку, Харрі другою рукою зателефонував Беаті. Голосова пошта порадила йому висловлюватися стисло і після маленької паузи пискнула.

— Я знаю, що то кров одного з колишніх детективів відділу кримінальної поліції, — сказав Харрі. — Навіть якщо це підтвердиться сьогодні у відділі патології, тобі не слід поспішати з оприлюдненням цієї інформації. Сам по собі результат аналізу не може стати підставою для арешту, а якщо ми потривожимо його лігво зараз, то ризикуємо тим, що він знищить усю справу і накиває п’ятами. Тому його слід заарештувати за щось інше, щоби ми могли спокійно працювати далі. Скажімо, за проникнення зі зламом до байкерського клубу на Альнабрю. Якщо я не сильно помиляюся, то підозрюваний був спільником Олега. І Олег дасть свідчення. Тому я хотів би, щоби ти переслала факсом фото Трульса Бернтсена, який працює зараз в Оргкримі, до офісу Ганса Крістіана і попросила його показати те фото Олегу для упізнання.

Харрі вимкнув телефон, глибоко вдихнув, відчув, як воно повертається — несподівано і так потужно, що він аж охнув. Потім відвернувся і відчув, як вміст його шлунка помандрував до рота.

— Що, болить? — спитала Мартіна, проводячи змоченою в спирті ватою по його шиї та підборіддю.

Харрі похитав головою і кивнув на розкриту пляшку зі спиртом.

— Ясно, — сказала Мартіна, загвинчуючи пробку. — І воно ніколи не щезне назавжди? — тихо спитала вона.

— Що? — хрипко спитав Харрі.

Вона не відповіла.

Очі Харрі застрибали по палаті. Він хотів знайти собі хоч якийсь привід відволіктися, сконцентрувати свій мозок на чомусь іншому, на чому завгодно. І його очі знайшли золотий перстень, який Мартіна зняла і поклала на кушетку перед тим, як зайнятися його ранами. Вона була замужем за Рікардом ось уже кілька років, і той перстень уже мав подряпини та щербини. Він не блищав так, як блищав перстень Торкільдсена з «Теленора». Раптом Харрі відчув несподіваний холод, і шкіра його голови засвербіла. «То я просто спітнів, тому мені й холодно», — подумав він.

— То справжнє золото? — поцікавився він.

Мартіна почала замотувати йому шию свіжим бинтом.

— Це — шлюбний перстень, Харрі.

— Ну то й що?

— Ясна річ, він золотий. Ти можеш бути скупим чи бідним, але ти не купиш шлюбний перстень, зроблений не з золота.

Харрі кивнув. Його скальп свербів і свербів; він відчув, як волосся на його потилиці стає дибки.

— А я колись купив, — сказав він.

Мартіна розсміялася.

— В такому разі ти — єдина людина у світі, яка це зробила.

Харрі уставився на перстень. Колись і Ракель так сказала.

— Чорта з два я єдиний, хто… — повільно почав він. Волосся на його потилиці не помилялося ніколи.

— Ти куди, зачекай, я ще не скінчила!

— Все нормально, — сказав Харрі, який уже випрямив спину й сів.

— Ти хоч одіж поміняй. Від тебе смердить сміттям, потом і кров’ю.

— Колись монголи перед великими битвами натирали все своє тіло тваринними екскрементами, — сказав Харрі, застібаючи сорочку. — Якщо ти хочеш мені щось дати, то від чашки кави я не відмовлюся.

Вона покірливо поглянула на нього. А потім, скрушно хитаючи головою, пішла сходами вниз.

Харрі швидко видобув свого мобільного.

— Слухаю. — Клаус Торкільдсен говорив наче зомбі. Певне пояснення цьому феномену давали дитячі крики, що чулися на задньому плані.

— Це Харрі Х. Торкільдсене, якщо ти зробиш це для мене, то я більше ніколи до тебе не чіплятимуся, їй-богу. Мені треба, щоби ти перевірив деякі базові станції. Мені потрібно знати всі місця, де Трульс Бернтсен — він мешкає десь у Манглеруді — був уночі дванадцятого липня.

— Ми не можемо визначити місце перебування з точністю до метра і розписати…

— …чиєсь переміщення у просторі хвилина за хвилиною. Я все це знаю. Просто зроби, що зможеш, будь ласка.

Пауза.

— Це все?

— Ні. Є ще одне ім’я. — Харрі заплющив очі і попорпався в пам’яті. Подумки уявив перед собою літери на дверній табличці в Радієвому шпиталі. Спочатку промимрив ім’я собі під носа, а потім сказав чітко й гучно в телефон.

— Записано. А що означає «більше ніколи не чіплятимуся»?

— Це означає «більше ніколи».

— Ясно, — відказав Торкільдсен. — Тут ще одне.

— Кажи.

— Поліція питалася учора твого номера. Але в тебе його немає.

— Я маю незареєстрований китайський номер.

— Схоже, їм дуже кортить відстежити його. Що відбувається, Харрі?

— А ти впевнений, що тобі це вкрай необхідно знати, Торкільдсене?

— Ні, не впевнений, — відповів Торкільдсен після ще однієї паузи. — Я зателефоную тобі, коли щось знайду.

Харрі вимкнувся і замислився. Його розшукує поліція. Навіть якщо вони не прив’яжуть його ім’я до номера, то їм легко вдасться скласти два та два, коли перевірять дзвінки Ракелі і знайдуть серед них його китайський номер. Телефон видавав його місцезнаходження, і йому доведеться його позбутися.

Коли Мартіна принесла йому паруючу гарячу каву, Харрі двічі відсьорбнув із чашки, а потім напрямки спитав, чи можна йому позичити її телефон на пару днів.

Вона поглянула на нього своїм чистим відвертим поглядом і сказала «так» — якщо йому це дуже потрібно.

Харрі кивнув, взяв її маленький червоний телефончик, цьомкнув Мартіну в щоку і поніс свою каву вниз, до кафе. П’ятеро столиків уже були зайняті, і вранішні опудала продовжували прибувати. Харрі сів за вільним столиком і скопіював номери зі свого китайського телефону. Відіслав текстові повідомлення важливим абонентам про свій новий тимчасовий номер.

Наркомани є так само незбагненними, як і решта людства, але в одному аспекті вони є доволі передбачуваними, тому коли Харрі залишив свій китайський телефон на столі, а сам пішов до туалету, він майже не сумнівався в результаті. Коли Харрі повернувся, телефону вже не було. Він вирушив у мандри, і тепер поліція матиме змогу відстежувати його у місті через базові станції.

А сам Харрі вийшов з кафе і вирушив по вулиці Тоєнгата до Грьонланда.

Йому назустріч схилом пагорба піднімалося поліцейське авто. Харрі негайно нагнув голову, витягнув телефон Мартіни і вдав, що жваво розмовляє — як привід для того, щоби прикрити більшу частину свого обличчя.

Авто проїхало повз нього, не зупиняючись. Було вкрай важливо, щоби наступні кілька годин його ніхто не чув і не бачив.

А ще важливішим було те, що він дещо знав. Він знав,