Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Обличчя Клаудії наче миготіло в пітьмі.
— Саме тоді Бомпар керувала однією з груп у Нарковідділі. Вона відстежувала діяльність мережі, до якої належав Мама. І натрапила на мене в льосі: я ледь не закам’янів від загуслої крові, якою мерзотник мене забризкав. Я звідти нікуди не виходив і сидів поблизу трупа три дні. Вона витягла мене з тої діри, змусила закінчити школу й копняками загнала до поліційної академії. Я став одним з найкращих поліціянтів у 36-му, але в глибині душі так і лишився вбивцею.
Клаудія тремтіла, загорнувшись у пальто. Де й поділася її самовпевненість?
— Навіщо… ти мені це розповідаєш?
— Ти хотіла знати, що відбулося між мною та Бомпар. Цієї ночі ми поховали Маму в закинутій промисловій зоні коло Сени. Повір, після такого вже неможливо лишатися чужими один одному.
— Не боїшся, що я використаю твої слова проти тебе?
Він відчинив двері й знову усміхнувся — такий собі моторошний вищир черепа.
— Термін давності, сонечко. Невже я мушу тебе цього вчити?
Вона теж хижо вишкірилася до нього.
— Ти — лише один із психопатів у цій історії.
— Разом із тобою — нас таких двоє.
79
— Але ж ти везунчик!
Восьма ранку. Барбі телефонувала у вільну хвилину.
— Тобто?
— По-перше, моя група перехопила чергування на вулиці Ксав’є-Пріва.
— У тебе була зміна?
— Ні. Але зуміла вибрехатися.
— А потім?
— Домовилася з хлопцями з КО. Здається, на місці злочину виявили кров лише однієї особи. Кров жертви.
Корсо поклав тарілки до посудомийної машини, а Таде вже почав чистити зуби. Після сніданку — стрімголов до школи. Звична картина в родині Корсо.
Він не міг збагнути, як йому вдавалося робити звичні речі після такої ночі. Корсо не спав, хіба інколи поринав у небуття, а тоді плив між острівцями притомності, що скидалися на судоми божевілля.
— А ще КО знайшли відбитки. Нічого цікавого, генерале. Я про все подбала.
— Тобто…
— Справу закрили, і тепер установлюють особу чолов’яги.
Корсо згадав Клаудію Мюллер: невже вона й справді перейде від погроз до дій? Він розповів Барбі про те, як уночі до нього завітала адвокатеса.
— Ти завжди подобався жінкам.
— Навіть не знаю, що й думати.
— Забудь. Довести вона нічого не зможе, а надумає донести — свідчення надаватиме мені.
У передпокої Таде взував черевики, чи не вдвоє зігнувшись під вагою наплічника, наче каєнський каторжник з фільму «Метелик».
— Ти новини сьогодні дивилася? — спитав Корсо.
Він переглянув заголовки статей у газетах перед тим, як прокинувся Таде. Здебільшого там згадували процес щодо підробки картин і численні зізнання, що пролунали в перший день дебатів.
— Якось вислизнув нам з-поміж пальців той процес, — гірко відказала Барбі. — Але нас таким не налякати.
— Мушу вже йти. Ми спізнюємося до школи.
Таде вже нетерпляче тупав на порозі ліфта. Ніщо так не підганяє, як син, що мчить до школи.
— Рахуй бали в суді, — кинула насамкінець Барбі, — і повідом мене про результат.
80
Корсо сидів на лаві й почувався цілком безпечно: пересічний слухач, незнайомець серед незнайомців. Блідий, зморений, знуджений, але нікому в очі не впадав, бо, хай там як, мав цілком пристойний вигляд.
Скидалося на те, що голова надасть слово позивачам, а тоді — представникам прокуратури. Вину Філіппа Собєскі підтвердили, його визнали фальсифікатором, довели, що в ніч убивства Софі Серейс він порався коло своєї пічки, і тому слухання тепер ішло як по маслу. Не він убив Ніну Віс. І не він замордував Елен Десмора, тобто Міс Вельвет. Щодо справи Марко Ґварніері, то вона розглядалася в іншому місці, але після слів Джима «Змійки» Делавея ніхто вже не вважав, що Собєскі був причетний до його вбивства.
«Отже, кінець», — сказала б Катрін Бомпар. Але Корсо хотів послухати звинувачувальну промову, а метра Мюллер — і поготів: її слова про сліпоту поліції та недолугість слідчих, очевидно, включать до якоїсь антології.
Голова хотів уже надати слово метру Злітан, як раптом підніс руку Ружмон.
— Пане генеральний адвокате, — вигукнув голова, що, мабуть, прагнув якнайшвидше закінчити засідання, — вам відоме правило: спершу з обвинувачувальною промовою виступає метр Злітан, а тоді вже ви.
— Ми ще не про всі документи розповіли, пане Голово.
Делаж напружився в кріслі.
— Які документи?
— Результати останніх аналізів. Їх учора ЦУКЦ долучило до справи.
Ружмон подав знак помічникові, аби той передав папери голові, засідателям, присяжним і Клаудії Мюллер. Зі свого місця Корсо бачив лише стоси скріплених між собою аркушів зі списками або таблицями.
Усі заціпеніли, особливо Клаудія Мюллер: вона аж ніяк не сподівалася на такий поворот в останню мить.
Голова, переглянувши аркуші, підвів очі.
— Не розумію. Ви провели ще якісь тести для Pinturаs rojas?
— Не для Pinturаs rojas, пане Голово, а для сучасних картин, які написав Собєскі. ЦУКЦ вилучило картини №132, №133, №141, №154 і №172, тобто твори, опечатані під час обшуку 7 липня 2016 року в офіційній майстерні пана Собєскі.
Мішель Делаж стенув плечима.
— Навіщо було замовляти аналізи?
— Слідчі вирішили, що було б цікаво дослідити фарби й інші складники, які застосовував обвинувачуваний в своїх сучасних картинах.
— З якою метою?
— Аби виявити, що саме об’єднує Собєскі-художника сучасності і Собєскі-підроблювача.
Голова недовірливо слухав.
— Припустимо. То що?
— У його творах не знайшли тих самих складників, що містяться в підробках.
Голова підніс руки й важко опустив їх на трибуну, наче хотів сказати: «Ось як?» І вже заходився виголосити вирок, як утрутився Ружмон:
— Але вони натрапили на іншу річ.
— Яку?
Генеральний адвокат почепив окуляри і взявся перегортати стос паперів, а тоді зупинився на підкресленому уривку, який прочитав уголос:
— «Кожна картина містить дрібні сполуки заліза, фолієвої кислоти, вітаміну В12…»
— Про що йдеться? — з нетерпінням вигукнув Делаж.
— Про кров, пане Голово. Людську кров.
Запала мовчанка, слухачі злякалися й нервово загомоніли.
Голова попросив їх поводитися тихіше, але його голос звучав якось невпевнено. Корсо поглянув на Собєскі та Мюллер, а ті здивовано перезиралися.
Невідворотно насувалася
