Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— Зараз не можу відповісти на всі твої питання, — коротко сказав Корсо. — Але не здивуюся, якщо в його рукаві виявиться ще один козир.

— Зателефоную, щойно матиму новини.

— Головне: хочу знати, у якому готелі в Парижі він зупинився.

— Що ти знову вигадав?

— Від сьогоднішнього вечора не спускайте з нього ока.

Він натиснув на відбій і взявся розв’язувати іншу проблему: Таде. Давно минули часи, коли досить було лише зателефонувати Емілії — і він міг усе кинути й почати за кимось стежити, або сидіти у засідці цілу ніч. Тепер у «свої» тижні він мусив, хоч кров з носа, повернутися додому о 19-й, аби відпустити няню. Коп їй подзвонив і спитав, чи не зможе вона зробити йому послугу й посидіти із сином ще кілька годин: no way[103]. Дівчина вивчала китайську й мала бути о 20-й на курсах в Інституті східних мов і цивілізацій.

Корсо замислився. Годі й думати, аби телефонувати Емілії. А тоді наважився звернутися до Міс Берет, хоча навряд чи таке рішення було набагато кращим. Останніми місяцями вона не раз мала нагоду зустрітися з хлопчиком і зуміла його приручити.

Стефану важко було просити її зробити йому ласку: не хотів, аби вона думала, що починає відігравати в його житті важливу роль. Звісно, вона погодилася, і він раптом пройнявся вдячністю до щедрої партнерки, коли сам він ледь чи був таким колись із нею.

Натиснувши на відбій, Корсо спробував уявити, що може бути спільним між його власним пеклом, де існували такі, як Собєскі й Перес, де нівечили жінок, підробляли картини, й затишним світом, в якому жили його син і Міс Берет. Він сам об’єднував два різні всесвіти, був вічно перегрітим, ладним вибухнути будь-якої миті запобіжником.

У руці завібрував мобільний: Барбі — так швидко!

Очевидно, надибала щось нове про мадридського вовка.

77

Квартал навколо вулиці Юшетт нагадував погані показники холестерину в крові. Просякнуті жиром вени й артерії, крізь які ледь проштовхуються люди. Масні вулички, де щільно туляться один до одного грецькі ресторани і ятки з кебабом. На невеличкому перенаселеному терені, завдяки гарячій олії та меню для туристів, після двох тисяч років безперервної ворожнечі, нарешті, вдалося примирити греків і турків.

Корсо просувався бігцем, звиваючись між закутаними перехожими, й насилу витримував звуки сиртакі з присмаком кускусу, нібито критської мелодії, яку насправді виконували геть не критські музиканти, а вихідці з Магрибу. Він усюди натрапляв на озброєних до зубів поліціянтів у чорному, яких супроводжували собаки, — звична картина після численних терористичних нападів, що додавала гнітючості й так уже похмурому кварталу. Різдвяні прикраси: мерехтливі гірлянди, неонові зірки, яскраві спалахи — лише підкреслювали сумне видовище…

Хоч як дивно, Перес зупинився не в розкішному паризькому готелі, а в непоказному тризірковому, поблизу площі Сен-Мішель: скромність, скромність… Щойно Корсо дізнався, де він перебуває, як кинувся в засідку й почав чатувати біля готелю Святого Северина, коло однойменної церкви. Він спостерігав за входом, і йому здавалося, що він чигає на хижака, який засів у печері й зализує рани. Перес заховався: йому ще кровоточила болюча рана, — принижена гідність, — яку ніщо й ніхто, навіть помста, не загоять.

Рівно о 21-й Корсо невпевнено ступив до млинцевої кав’ярні, з маленької зали якої чудово було видно готель. Згодом надійшли новини від Барбі: ціла купа різноманітних даних про вищезгаданого Альфонсо Переса. Правду кажучи, нічого особливого, але він ще раз мав нагоду пересвідчитися, що інтуїція його не підвела.

Мільярдер мав цікаву біографію: відсидівши замолоду за зґвалтування й шахрайство, здобув чималі статки в галузі переробки відходів. Словом, мадридський Френк Нітті більшу частину життя нюхав сміття, а вільно дихати зміг лише після того, як почав колекціонувати картини.

Не раз одружувався, мав чимало дітей, але мешкав завжди самотньо в одному зі своїх численних будинків. Ніхто не знав, де саме він живе, а де переховує витвори мистецтва — і поготів. Часом Перес позичав якусь картину одному з музеїв (як, наприклад, Pinturas rojas для Фонду Чапі), але завжди ревно зберігав основну частину колекції для себе.

Корсо здогадувався, що картини були єдиним приводом для гордощів, справжньою пристрастю іспанця, що той справді пишався обізнаністю в мистецтві. А тут з’явився якийсь пройдисвіт, гультіпака, — і позбавив його життя сенсу.

О 22-й Перес вийшов із готелю. Міг би мати скромніший вигляд. На ньому був світло-сірий бездоганно відпрасований костюм з м’якими складками, на голові — знову капелюх, який робив його схожим на мафіозі з Центральної Америки. Посеред зими вирядився дещо чудернацько.

Перес рушив крізь натовп на початок вулиці Святого Северина. Стежити за ним було легко: в людському мурашнику лише він мав світлий одяг. Його капелюх майорів, наче прапорець гіда, яким той вимахує перед групою туристів, аби вони не загубилися.

Корсо не знав, чого очікувати. Перес перебував у Парижі тимчасово, годі й думати, що він чимось викаже себе або щось накоїть. Однак після мадридського переслідування теперішня нічна прогулянка нагадувала матч-реванш. Цього разу Стефан не спустить з нього очей…

Перес завернув праворуч, на вулицю Арфи, і прискорив крок. Корсо не відставав, але за рогом опинився на багатолюдній вулиці, де нічого не було видно далі, ніж п’ять метрів перед собою. Над тисячами голів хиталися ліхтарики, ладні відірватися й повбивати всіх електрострумом.

Корсо занурився в натовп. У Парижі він почувався як удома й знав, що не загубиться, ніби який новачок. Раптом помітив борсаліно: Перес повертав правіше, на вулицю Юшетт. Чому він прямував назад?

Коп побіг за ним. Зненацька його наче вихопило з натовпу й відштовхнуло вправо. Він опинився на Ксав’є-Пріва, порожній вуличці, не найвужчій у Парижі (вулиця Кота-Риболова розташована поблизу, за кілька метрів), але так само тісній і темній.

Хтось притиснув його до липкого муру, і перед ним вигулькнула засмагла пика Альфонса Переса. Їх розділяло лише лезо ножа зі стопором — іспанець тримав його перед собою упевнено, незгірше від розбійника з barrio[104]. Хоч який мільярдер, він завжди був ладен битися, як вуличний задерій.

На якусь мить Корсо навіть замилувався породистими рисами його обличчя: вольові надбрівні дуги, горбуватий ніс, гарно окреслений рот. Справжній кастилець, а крім того — воїн стародавньої доби, солдат з поеми «Іліада»…

— Що тобі треба? — прогарчав він, і