Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Я не намагався вас вдарити, — відповів я.

Я повернувся та відчинив двері.

— Гаразд, — сказав я, — кличте Сікомба, якщо бажаєте. Розкажіть усе, що тут між нами сталося. Якщо вам так необхідні насильство та сором, давайте відчуємо їх на повну.

Вона стояла біля сонетки, я — біля прочинених дверей. Вона відпустила сонетку. Я не поворухнувся. І тоді з її очей потекли сльози, вона поглянула на мене і сказала:

— Жінка не може страждати двічі. Все це я вже пройшла.

І торкнувшись пальцями шиї, додала:

— Навіть руки на моєму горлі. Це теж. Тепер ви розумієте?

Я поглянув поверх її голови, прямо на портрет над камінною полицею, і молоде обличчя Емброуза, яке пильно у мене вдивлялося, стало моїм власним. Вона перемогла нас обох.

— Так, — сказав я, — розумію. Якщо бажаєте зустрітися з Рейнальді, кличте його сюди. Краще вже так, аніж таємно зустрічатися в «Троянді та короні».

І я вийшов із будуару, повернувшись до своєї кімнати.

Наступного дня він приїхав на обід.

За сніданком вона надіслала мені записку з проханням дозволити запросити його. Той виклик, який вона кинула мені минулого вечора, без сумніву, було забуто або ж завбачливо відкладено, щоб не давати мені приводів для хвилювання. Я надіслав записку у відповідь, повідомивши, що дам Веллінґтонові розпорядження доставити Рейнальді каретою. Він прибув о пів на четверту.

Сталося так, що я був у бібліотеці сам і через прикру помилку з боку Сікомба Рейнальді привели до мене, а не до вітальні. Я підвівся і привітався з ним. Він здавався геть невимушеним і потиснув мені руку.

— Сподіваюся, ви одужали, — сказав він, вітаючись. — Взагалі-то, у вас набагато кращий вигляд, ніж я очікував. Мені постійно повідомляли про ваш невтішний стан. Рейчел дуже хвилювалася.

— Так, я в повному порядку, — відказав я йому.

— Перевага юності, — сказав він. — Досить мати здорові легені, здоровий шлунок, і всього за кілька тижнів вас покинуть усі ознаки хвороби. Не сумніваюся, що ви вже носитеся галопом верхи по окрузі. В той час як ми, люди старшого віку, як я та кузина Рейчел, ходимо поволі, щоб не перевтомлюватися. Власне, я вважаю сон одразу по обіді просто обов’язковим для людини середнього віку.

Я запропонував йому сісти, і він так і зробив, із легкою посмішкою оглядаючись навколо.

— Ця кімната все ще без змін? — спитав він. — Мабуть, Рейчел має намір лишити її, як є, щоб зберегти атмосферу. Що ж, непогано. Гроші краще витратити на щось інше. Вона розповідала мені, скільки всього вже зроблено в саду з часу мого останнього візиту. Знаючи Рейчел, я можу в це повірити. Та спершу мушу поглянути і лише потім дати згоду. Як її довірена особа, я маю слідкувати за балансом.

Він дістав зі свого портсигару тонку сигару і закурив, усе ще всміхаючись.

— У мене був лист до вас, написаний у Лондоні, — сказав він, — після того, як ви передали майно. Я планував надіслати його, та потім отримав новини, що ви занедужали. Там не було нічого такого, що я не можу сказати вам зараз. Я лише дякував вам за Рейчел, і хотів запевнити, що уважно прослідкую, щоб ви не постраждали. Я уважно стежитиму за витратами.

Він випустив хмарку диму в повітря і поглянув на стелю.

— Ці канделябри, — сказав він, — обирала людина з не надто гарним смаком. В Італії ми знайдемо вам куди кращі. Треба буде нагадати Рейчел, щоб зайнялася такими речами. Гарні картини, гарні меблі та столові прибори, все це — розумні інвестиції. Врешті-решт ви зрозумієте, що майно, яке ми вам повернемо, коштуватиме вдвічі більше. Звісно ж, я говорю про далеке майбутнє. Не сумніваюся, що до того часу у вас уже будуть дорослі сини. А ми з Рейчел, літні люди, сидітимемо в кріслах на колесах.

Він розсміявся, а потім знову поглянув на мене з тією самою посмішкою.

— Як поживає чарівна міс Луїза? — спитав.

Я відказав, що, гадаю, вона в порядку. Я дивився, як він курить свою сигару, і думав про те, наскільки гладенькі в нього руки, як на чоловіка. У них було щось жіночне, що зовсім не в’язалося з його зовнішністю, і перстень на мізинці здавався геть недоречним.

— Коли ви повертаєтеся до Флоренції? — запитав я.

Він струсив попіл, що впав на сюртук, у камін.

— Залежить від Рейчел, — сказав він. — Я повернуся до Лондона залагодити кілька справ, а потім або поїду додому підготувати віллу та слуг до її приїзду, або почекаю і поїду разом із нею. Ви ж, звісно, знаєте, що вона планує поїхати до Флоренції?

— Так, — відповів я.

— Мені приємно, що ви не наполягаєте на тому, щоб вона лишилася, й не силуєте її, — сказав він. — Я розумію, що через хворобу ви стали дуже залежні від Рейчел. Вона мені про це розповідала. Вона всіма силами намагалася оберігати ваш спокій. Та, як я їй пояснив, її кузен — уже дорослий чоловік, не дитина. Якщо він не вміє стояти на ногах самотужки, то мусить навчитися. Я ж маю рацію? — спитав він мене.

— Цілком.

— Жінки, особливо Рейчел, завжди керуються емоціями. Ми, чоловіки, зазвичай, але не завжди — розумом. Мене тішить ваша розсудливість. Можливо, навесні, коли ви навідаєтеся до нас у Флоренцію, то дозволите показати вам кілька перлин нашого міста. Ви не будете розчаровані.

Він видмухнув ще одну хмару диму в стелю.

— Коли ви говорите «ми», — сміливо мовив я, — то використовуєте це слово у королівському значенні як власник міста чи це юридичний лексикон?

— Пробачте мені, — сказав він, — та я настільки звик говорити від імені Рейчел, навіть думати від її імені, що не завжди вдається повністю відокремитися, тому я часто вдаюся саме до такого особового займенника.

Він поглянув на мене.

— У мене є всі підстави вважати, — сказав він, — що з часом я зможу використовувати його в більш інтимному значенні. Але це, — він махнув рукою, в якій тримав сигару, — в Божих руках. А ось і вона.

Коли Рейчел зайшла до кімнати, він підвівся, і я також. Подавши йому руку, яку він поцілував, вона привіталася італійською. Можливо, річ у тому, що я спостерігав за ним за обідом, не знаю — його очі, які він не відводив від її обличчя, її усмішка, те, як вона поводилася з ним, — та я відчув, як мене починає нудити. Їжа смакувала,