Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

з вокзалу вивели всіх пасажирів, сказали, що надійшов дзвінок про мінування будівлі. Звичайні потяги скасували, пасажирам повернули гроші, але два ешелони стояли на далеких коліях, а вже під ранок рушили на південь, до Пензи. І в цих двох ешелонах були забиті вікна!

— Забиті?

— Так, дерев’яними щитами! Всі до одного вікна! Про схожі ешелони повідомляють і з інших регіонів Росії. Багато хто бачив, багато фотографій, є відео. І в інших містах перекривали дороги, що ведуть до вокзалів.

Я задумався.

— Вони щось готують. Це точно, я відчуваю! Щось замислили!

— Усі записи про перекриті вулиці та ешелони із забитими вікнами активно прибирають. Я тільки скопіюю, а вже немає. Жодної офіційної інформації, жодних коментарів. Удають, що нічого не відбувається.

— А куди йдуть усі ці ешелони?

— Начебто на південь.

— Куди саме?

— Зараз спробую дізнатися. — Георгій занурився у планшет.

— Що це може бути, Владюшо? — спитав Бухгалтер. — Перекидають війська?

— Їхні війська зараз зайняті зупинкою «чорних».

— Тоді що? Вантажі якісь? Зброя?

— Який сенс возити зброю пасажирськими вагонами? Не зброя. Точніше, зброя, але не та, до якої ми звикли.

— От тут пишуть, що величезна кількість пасажирських ешелонів нагромадилися біля станції Ліски. Але там навіть місцевих жителів не підпускають близько до колії. Чутно лише, що постійно проходять ешелони в бік станції Валуйки. Зараз подивлюся, де це. — Георгій відкрив мапу.

— Думаю, що на кордоні з Україною.

— Точно, пане Владюшо! Поруч із кордоном! А ось іще новина про те, що всі судна, які були в Криму, зібрано в Севастополі, Ялті та Судаку. Порти оточили військові, вночі, в абсолютній темряві, щось вантажили. І вже вранці судна цілими ескадрами відбули з портів. Пливуть до Азовського моря, в Таганрог. Що це за маневри?

— На кораблях теж забиті вікна?

— Зараз подивлюся. Так, ось фото є. Ілюмінатори забиті! Точно забиті! Як ви здогадалися?

— А тепер подивися, чи були в Росії за останні дні якісь масштабні урочистості?

— Урочистості. Зараз. Так, всеросійський фестиваль «Штірліц — герой нашого часу»…

— Проїхали.

— Державні конкурси патріотичної літератури…

— Вже було.

— Ага, вшанування робітників карно-виконавчої системи «На варті порядку».

— Так, а це що таке?

— Зараз. Ага, для увічнення пам’яті про подвиг робітників системи виконання покарань. У них професійне свято було 12 березня, але тепер головні заходи, покладання квітів, зустрічі з ветеранами, ремонти могил і кладовищ, інші заходи та…

— Кладовищ? Що про кладовища?

— Ремонтують могили ветеранів системи, встановлюють нові пам’ятники. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим. Що? — спитав Георгій, бо помітив, що я підхопився.

— Не можемо чекати ночі. Треба діяти зараз. Їмо, і вперед.

— Пане Владюшо, ви зрозуміли, що відбувається? — спитав Георгій. — Зрозуміли?

— Я здогадуюся. І якщо я маю рацію, у нас небагато часу. Швидше!

Ми похапцем поїли, потім подивилися гуглівську карту місцевості. Десь за кілометр був яр, який вів від Дніпра. Але до нього треба було дістатися степом.

— Я бачив мотоблок у сараї. І причеп, — сказав Бухгалтер.

— Добра ідея, — схвалив я.

Ми лягли у причеп, Бухгалтер накидав на нас соломи (довелося потурбувати господаря хати, але той не прокинувся). Поїхали. Мовчун у старому спортивному костюмі й гумових капцях був за кермом. Проторохтіли в ярок, там сховали мотоблок і далі рушили пішки, бо вузька стежина. Мовчун ішов першим, кував зозулею, якщо все чисто, і ми поспішали за ним. Інколи чули наближення гелікоптера, тоді ховалися в кущах на дні. Так пройшли кілька кілометрів, потім лісосмуга, степ і дорога. Залягли біля неї. Пропустили дві машини міліції. А потім їхала хлібовізка. Дорога була поганенька, водій пригальмовував на вибоїнах.

— Беремо, — сказав я.

Мовчун вибіг, стрибнув у кабіну, показав пістолет. Водій зупинився. Мовчун вивів його з кабіни.

— Пацани, не вбивайте, пацани! — попросив водій. Ми розпитали, що попереду. Виявилося, що кілька постів міліції.

— Провези нас, і будеш жити! — наказав йому я. Ми полізли в будку, де смачно пахло хлібом, а озброєний Мовчун сховався в кабіні. Водій сів за кермо.

На постах водія пізнавали, питали, чи не бачив чужих. Водій казав, що не бачив, іще й жартував.

— А кого шукаєте, хлопці?

— Та сепарів одних.

Ми слухали, накриті піддонами з-під хліба. Поїхали на Черкаси. Дорогою я сказав Георгію подивитися в мережі інформацію про місцевих краєзнавців, що займалися темою Голодомору. Знайшли одного. Я подзвонив із телефону водія, сказав, що сам із діаспори, прадід був із Черкащини, цікавлюся історією. Домовилися зустрітися на околиці міста. Краєзнавець, чоловік років під шістдесят, із пишними вусами, здивувався хлібовозці, коли побачив мене, одразу впізнав.

— Це ви! Владюша Бар-Кончалаба! — ошелешено прошепотів краєзнавець. Я не знав, радіти своїй відомості чи ні. Він помітно злякався, але зацікавився теж помітно. Я кивнув.

— Чув про вас, навіть читав уривки вашої енциклопедії! Ви провели величезну роботу! — Мені здалося, що краєзнавець говорив щиро.

— Дякую.

— У те, що написано в енциклопедії, ніхто не хоче вірити. Але я на власні очі бачив Озерниць! І знаю про випадок Зрощенців. Я вірю вам!

— Дякую.

— А вас же шукають. Нагороду велику обіцяють.

— Мільйон?

— Уже чотири за будь-яку інформацію. Кажуть, що ви дитину вбили.

— Брешуть.

— Та я теж так думаю. У мене товариш у музеї в Каневі працює. Він зранку був на Шевченківській горі, розповів, що там витоптано все, ями якісь, сліди вогню, рештки незрозумілі. Їх повантажили й вивезли, нічого про це не кажуть. А там же бій був, так?

— Був.

— З чудовиськами?

— З ними.

— І ви перемогли!

— Перемогли. І стали ворогами нашої влади.

— Так там самі зрадники. Продажні гади! Всі, як один! — скривився краєзнавець. — Може, по пиву? Тут є затишне місце.

— Ні, ми поспішаємо. І нам потрібна ваша допомога.

— Я залюбки! Тільки скажіть чим! — запевнив краєзнавець.

— По-перше, грошима. У нас бензин закінчується, а всі картки і рахунки заблоковані. Ми б могли взяти гроші за допомогою зброї, але ж нас і так зображають бандитами та вбивцями, а тут узагалі завиють. Це заради України. Вона в небезпеці. Ми ледь встигаємо відбивати удари кацапчиків.

— Ну, грошей у мене небагато, але на заправку вистачить. Ось тут на карточці є тисяча, беріть.

— Ми потім обов’язково компенсуємо.

— Врятуйте Україну, ось це головне, — сказав краєзнавець.

— Скажіть пін-код, щоб наш водій міг розплатитися.

— Пінкод: шістнадцять сорок вісім. Знаєте, що це означає? — спитав краєзнавець.

— Ні? А що? — спитав я. 1648 — нічого на думку не спадало.

— Пане Владюшо, вам треба трохи більше займатися історією. 1648 — рік Корсунської битви, тут, у нас, на Черкащині! Козацькі війська разом із татарами розгромили урядові