Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Так, ти його не бачила?

— Десь рік тому, коли не більше. А що? Він же не думає сюди припхатися? Йому тут ніхто не зрадіє, оце я можу обіцяти.

— Не хвилюйся, Шен, я гадаю, що то його дружина щось перемудрувала. Поговоримо потім.

Фішер не дослухав її прощань — так хотів повернутися до розмови зі Страйком.

— Бачите? — мовив він.— Точно як я сказав. Він до Біґлі-Голлу не потрапив би, навіть якби схотів.

— А ви не могли це сказати його дружині, коли вона дзвонила?

— A-а, то ось чому вона дзвонила! — з виглядом осяяння вигукнув Фішер.— А я собі гадав, то Оуен її примушує.

— Нащо йому примушувати дружину вам дзвонити?

— Ой, та ну,— широко заусміхався Фішер, а коли Страйк не відповів на усмішку, коротко розсміявся і сказав: — Через «Бомбікса Морі». Я гадав, що дуже в дусі Оуена було б змусити дружину мені подзвонити, щоб виманити.

— «Бомбікс Морі»,— повторив Страйк, стежачи, щоб у голосі не було подиву чи питальних інтонацій.

— Так, я подумав, що Оуен мене дістає, щоб дізнатися, чи не передумав я його не видавати. Це дуже в його стилі — сказати дружині, щоб дзвонила. Але якщо хто і згодиться на «Бомбікса Морі» зараз, то не ми точно. Ми — маленька компанія. Нам суди не по кишені.

Вдаючи, ніби знає більше, ніж насправді, Страйк змінив тактику.

— «Бомбікс Морі» — це останній роман Квайна?

— Так,— відповів Фішер, відпиваючи латте і повертаючись до власної лінії.— Отже, він зник? Я собі думав, що він ніде не дінеться, щоб не проґавити виставу. Гадав, що в цьому весь сенс. Чи йому духу забракло? Але це не в стилі Оуена.

— Як давно ви видаєте Квайна? — спитав Страйк. Фішер витріщився на нього, ніби не вірячи власним вухам.

— Я його зроду не видавав! — заявив він.

— Я думав...

— Три його останні книжки — чи чотири? — видали в «Ропер-Чарді». Ні, сталося інше. Кілька місяців тому я бачився на вечірці з Ліз Тассел, його агенткою, і вона мені конфіденційно сказала... ну, випила трохи... що не знає, скільки ще «Ропер-Чард» його терпітиме, тож я і сказав, що з радістю подивлюся його нову книжку. Квайн нині в категорії тих письменників, які пишуть так погано, що аж добре — можна було б вигадати цікавий маркетинг. Хай там як,— додав Фішер,— «Гріх Гобарта» він таки написав. Ото була добра книжка. Я собі подумав, що крихта таланту в ньому могла лишитися.

— Вона вам надіслала «Бомбікса Морі» ? — спитав Страйк, ідучи навпомацки і проклинаючи себе за те, що вчора так недбало розпитував Леонору Квайн. Ось що буває, коли спілкуєшся з клієнтами на три чверті мертвим від утоми. Страйк звик на ці розмови-допити приходити, знаючи більше, ніж співрозмовник, і зараз відчував дивну беззахисність.

— Так, передала мені примірник позаминулої п’ятниці,— підтвердив Фішер, усміхаючись, мов хитрий Пак.— Найбільша помилка цілого життя бідолашної Ліз.

— Чому?

— Тому що вона, вочевидь, чи то погано прочитала той текст, чи не до кінця. Десь за дві години після того, як рукопис приїхав, я отримав від неї перелякане повідомлення. «Крісе, сталася помилка, я надіслала не той рукопис. Будь ласка, не читай його, а відправ мені негайно, я в офісі та прийму його». В житті не чув від Ліз Тассел такого тону. Це зазвичай страшна жінка. Дорослі чоловіки від неї трусяться.

— І ви повернули рукопис?

— Звісно, що ні,— відповів Фішер.— Цілу суботу його читав.

— І? — спитав Страйк.

— Вам що, ніхто не сказав?

— Чого не сказав?

— Не сказав, що там,— відповів Фішер.— Що він накоїв. — Та що він накоїв?

Усмішка Фішера згасла. Він відставив каву.

— Мене попередили,— сказав він,— попередили найкращі юристи Лондона, щоб я цієї інформації не розголошував.

— А на кого юристи працюють? — спитав Страйк. Коли Фішер не відповів, додав: — Ну, крім Чарда і Фенкорта?

— Там тільки Чард,— сказав Фішер, легко потрапляючи в розставлену Страйком пастку.— Хоча на місці Оуена я більше переймався б через Фенкорта. Він може бути тим ще паскудником. Образ не забуває. Тільки не цитуйте мене,— поспішно додав він.

— А цей ваш Чард? — спитав Страйк, намацуючи шлях у напівтемряві.

— Денієл Чард, виконавчий директор «Ропер-Чарду»,— пояснив Фішер трохи нетерпляче.— Не розумію, що собі думав Оуен, коли отак підставляв людину, яка видає його книжки, але Оуен є Оуен. Такого зарозумілого паскудника я в житті не бачив. Видно, вирішив, що може змалювати Чарда у вигляді...

Фішер нервово засміявся і замовк.

— Я сам собі ворог. Скажімо так, я здивований, що навіть Оуен вирішив, що йому таке минеться. Може, у нього жижки затрусилися, коли він уторопав, що всі чудово зрозуміли його натяки, тому й утік.

— Там якийсь наклеп, так? — спитав Страйк.

— Художня література — це така собі сіра зона, еге ж? — мовив Фішер.— Якщо сказати правду в гротесковій формі... тобто, я ні на що таке не натякаю,— поспіхом додав він,— то Оуен стверджує, що це правда. Буквальною правдою воно бути не може. Але всі впізнавані; він купу людей змалював дуже дотепно... В цілому схоже на ранні речі Фенкорта. Кров, кишки і таємничі символи... подеколи незрозуміло, до чого це він, але хочеться знати: що там у мішку, що в полум’ї?

— Що в...

— Не зважайте — це з роману. Вам Леонора про це все не казала?

— Ні,— відповів Страйк.

— Предивно,— зронив Крістіан Фішер,— вона мусила б знати. Я собі гадав, що Квайн з тих письменників, які за обідом читають рідним лекції про свою роботу.

— Чому ви думали, що Фенкорт може найняти приватного детектива, коли ще не знали, що Квайн зник?

Фішер знизав плечима.

— Сам не знаю. Подумав: один з них міг захотіти дізнатися, що саме робитиме Квайн з книжкою, щоб його зупинити чи попередити нового видавця, що з ним будуть судитися. А може, хотіли щось накопати на Оуена — пригостити його власними ліками.

— І ви тому захотіли зі мною зустрітися? — спитав Страйк.— У вас щось є на Квайна?

— Ні,— засміявся Фішер.— Я просто дуже цікавий. Хотів знати, що відбувається.

Він глянув на годинник, розгорнув перед собою