Українська література » » Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз

Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз

---
Читаємо онлайн Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз
що витяг руку з кишені. У тебе там що, кольт, браунінг? Ну, це твоя справа. Так от, ми тобі прийшли нагадати: мама, твоя мама, і Галя в лікарні в одному відділенні. У мамочки відібрало руки й мову. Ось до чого твій непослух довів… Привиду з себе корчити… Воскреслого з мертвих! У Галі передчасні пологи.

— На одного негідника в Україні стане менше.

Борода пропустив це повз вуха. Заговорив Кульгавий.

— Чорного берета ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Чорний берет теж своєї давньої професії не облишив.

— Убивця?

— Ні, він тепер грає у більш благородні ігри. Видає себе за приватного сиіцика. Ми покажемо твоїй мамочці, як він розстрілював тебе, її синочка. Ти ще в афганській формі.

Кульгавий кинув на стіл кілька фотографій… Микола й бровою не повів. Він зрозумів усе…

— Так от, пане Привиде, — вів далі Кульгавий, — якщо ти хочеш, щоб твоя матуся розробляла язик і лікувала руки, візьми напам’ять ось ці фотографії. Автограф, якщо треба, ми від Чорного берета привеземо. А ось квиток на твоє ім’я. Бачиш, ми його придбали, навіть не маючи твого паспорта. А що означає купити квиток у колишнього «Аерофлоту» без документа, сам розумієш. І хто його так може купити.

— Вилетиш уранці, — додав Борода. — «Люфтганза»… Гарна авіакомпанія. Надійна. У Франкфурті заправитесь, а там і до Майямі. У Майямі тебе зустрінуть наші земляки.

— Землячки!

— Хай так! Передаси їм привіт і ось цю валізу. Ну, а тепер бай-бай! Рівно о шостій ми будемо біля виходу з готелю. Тебе, як персону нон грата, один з нас супроводжуватиме до Франкфурта. Мабуть, тобі захочеться зателефонувати в товариство «Україна»?.. Знаєш таке товариство? Так от, кадри там, окрім їхнього голови, ніхто не поміняв. Я хочу сказати — наші кадри. Так що керівництву товариства «Україна» привіт у письмовій формі. Не хочеш писати? Напишемо самі… Знаємо, у кого почерк підробити. Щоб людина, яка закінчує Гарвардський університет, не сушила голову, подаємо зразок: «Шановні панове! У зв’язку… і так далі… вимушений негайно виїхати. Дякую за гостинність. Виступити, на жаль, на Всесвітньому форумі українців не зможу». Від себе додамо — і в пресі Америки також не зможеш. Зрозумів? А тепер бай-бай!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Він чекав її біля центрального входу військового міського кладовища. Годинник показував двадцять хвилин на тринадцяту. Але її, завжди пунктуальної, не було.

Мабуть, купує квіти. Вона кожного разу купує на могилу синові квіти, і він завжди їй нагадує, що не треба витрачати стільки грошей, переплачуючи спекулянтам. Адже в них на роботі — справжнього місця роботи він не називав — є свої оранжереї, де він завжди виписує їх за собівартістю.

Це її ображало. Особливо слова «не треба витрачати стільки грошей». Адже це квіти на могилу її сина. Її єдиного сина… Вона, а не хтось купує квіти їй, щоб покласти на могилу. На могилу сина.

Він ще раз глянув на циферблат. Стрілка завершувала годинне коло. А вони ж домовились трохи раніше вийти з роботи, щоб усю обідню перерву посидіти зі своїми родичами, які передчасно пішли з життя. Обоє дали на останній зустрічі слово: віднині і назавжди обідати разом з усіма… З усіма… З душами мертвих… Дивно… і чи правильно? Ні він, ні вона не були в цьому впевнені.

— Ми зовсім забули звичаї свого народу, — казала вона. — У нас тепер ні традицій, ні звичаїв, ні історії, ні державності…

— У колоній завжди так! Імперія диктує своє! — кривив він душею.

При цих словах вона оглянулась і подивилась навколо. Чи ніхто не чує їхніх слів. Злякалась за нього. «Це ж бо яку треба мати сміливість таке сказати. Он він який». У їхньому секторі кладовища сиділа тільки маленька, висушена роками і життям, згорблена бабуся. Вона часто просила біля центрального входу милостиню, а обідала на чиїйсь могилі. Мабуть, там лежала близька їй людина. Можливо, чоловік, а, може, син чи донька. Одного разу вдова хотіла підійти до неї, дати чогось смачненького і заодно подивитися, хто ж у тій могилі, але засоромилась, подумавши, що це було б нещиро: даю хліб, аби дізнатися, біля чиєї могили сидить бабуся. Так і не підійшла… Він відчув, що розболілася в коліні нога. Присів на лавочку, але через кілька хвилин підвівся, потім знову сів. Прибув катафалк, за ним два невеличкі автобуси. Привезли покійника. Розпорядник вистрибнув з попереднього автобуса, про щось запитав копачів і попросив назвати сектор. Адміністратор, точніше черговий по кладовищу, назвав. А коли розпорядник узяв чорну з білими літерами табличку з прізвищем небіжчика, черговий, сівши на лавочку поряд з чоловіком, який чекав удову, поскаржився:

— Ви уявляєте! Сьогодні вночі розкопали могилу! Розкопали і розкраяли цинкову труну. З воїном-афганцем усередині. Ну, не зовсім з афганцем. Кажуть, його взагалі там не було. А перетрусили те, що там лежало. Що від нього залишилось… І це через стільки років! Уже другий рік, як закінчилась війна в Афганістані. Це вже четверту могилу розкопали…

— У якому секторі? — зовні байдуже поцікавився чоловік, поглядаючи на годинник.

— У цьому ж самому, куди катафалк поїхав. Тридцять другому. Ми б оце нічого й не виявили, коли б не копачі… Прийшли, кажуть, а для чого копати. Там уже хтось викопав. Я туди, а там свіжовикопана могила… Плиту зсунуто, а з труни щез покійник. Ну, прямо Ісус Христос… Воскрес із мертвих! Уявляєте?

Кульгавий промовчав, підвівся. Відчув, що права нога зовсім затерпла. Не можна було ступити й кроку. Знизу вгору наче електрострумом ударило.

— Та це ще не все. Ми подзвонили вдові додому. Хотіли сказати, що мертвий синок з труни утік. А вона не відповідає. Ми сусідам зателефонували. Сказали воїнам-афганцям. Вони ж у своєму секторі влаштували чергування, і ось тобі маєш. У день якоїсь їхньої річниці викрали з труни афганця. А його могилку ще й якась бабуся доглядала. Так ту хтось отруїв. Ніби з’їла щось не те.

Кульгавий хотів був піти

Відгуки про книгу Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: