Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз
«Вам, Кублей, платитимуть, як і делегатам. 25 доларів за добу. Це вам не 15. І вивезти ви зможете 60 кілограмів барахла. На рівні дипкорпусу».
Він тоді ще й подякував. Щиро подякував. Це була плата за вбивство афганця. Власне, не за вбивство — за імітацію вбивства.
«Виїдете завтра ж. Разом з міністром. Він повертається до Києва. Будете його супроводжувати. Квиток вам уже взяли».
«Але я хотів би ще трохи побути тут».
«Ми це врахували. Вам виплатять авансом за додаткових десять днів. Міністр повертатися сам не може. Долари, які одержите, здасте в касу на першому поверсі. Вам видадуть довідку… У Союзі одержите в чеках… Один до чотирьох… Матимете доступ до чекових' магазинів Києва і Москви. Там усе й купите».
«Але я б хотів дещо тут…»
«Спустіться в підвал. У нашому магазині є все необхідне. Багато не беріть. Не більше 60 кілограмів».
…І от сьогодні він знову переступив поріг Миколиної хати. Тут він був і раніше. В ролі посильного з військкомату… Приносив звістку про смерть сина на полях Афганістану… Загинув при виконанні своїх обов’язків… Не знав, що й сказати… Мовив просто: «Я з військкомату…» Мати зрозуміла одразу… Загинув Микола. Упала на ліжко з кількома подушками-пірамідами і затулила своє молоде і дуже гарне обличчя руками.
Кублей вийшов з місії. Він виконав завдання, яке дав йому майор КДБ Марченко, а наступного дня поміняв долари на чеки.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙДо вуйка Василя довелося добиратися пішки. Автомашину залишили біля підніжжя гори, а далі йшли гуцульськими стежками. Представник фірми «Едельвейс» пан Ярослав рекомендував вуйка Василя і вуйну Марію як кращих народних майстрів по розмальовуванню писанок. Що ж до їх поїздки до Києва, то він майже не вірив у таку можливість, хоч запевняв двох високих молодих легінів і художника з Києва, що все зробить, аби вони тільки згодилися.
— Та гуцули вперті. Гуцули, як усі гірські народи, особливі люди. Вони люблять свої полонини, гори і дівчат!
— Дівчат любимо й ми, — сказав молодик зі шрамом на обличчі. — Та все ніколи. Міжнародна виставка на носі.
Пан Ярослав на хвильку зупинився перепочити. Оглянули пройдений шлях…
— Мабуть, кілометрів зо три зробили.
— Мені до гір не звикати, — сказав молодик з густою бородою.
— По вашій фізичній формі бачу: брали участь в афганській війні.
— В афганській авантюрі.
— Тепер так воно називається. Нас колись теж називали бандитами, тепер — героями. Уже й преса так пише. Світ змінюється, змінюється й політика. Петро Перший, — спершись на гуцульський топірець, вів далі пан Ярослав, — вважався великим російським імператором, ледь не батьком усіх народів, як Сталін. А гетьман Мазепа зрадником. А тепер? Чого тільки один Батурин нам коштує… А хто ще вчора про це знав? Може, оці гуцули, які боялися тримати в хаті будь-яку літературу? Діти кидали школи. Батьки казали: нас, гуцулів, не голова, руки годують… То ми є усі майстри.
— Пане Ярославе, — перебив його бородань. — А чи чули ви про книжку «Українська писанка»? Вона вийшла у Києві ще за часів Маланчука.
— Чути чув. Але не бачив. Бігме… А то чого вас тая книжка зацікавила?
— Вона з нами.
— То файно. Доберемося до світла, то я ту книжку побачу…
— Їй за часів Маланчука пришили націоналізм і зняли з продажу…
— А що за Маланчука не називалося націоналістичним, то ж друг Суслова — у них тоді все називалось націоналістичним…
Вони рушили далі. На полонинах де-не-де спалахували тьмяні вогники. Гуцули запалювали свічки, гасові лампи…
— Електрики нема?
— Та де?! Задля одного гуцула, який не хоче перебиратися додолу, та щоб радянська влада провела йому дроти? А гуцул ліпше ноги протягне, ніж полізе вниз.
— А як же вони без світла працюють?
— Їм допомагає Господь Бог! Для цього він і створив сонце. Удень працюють, уночі сплять, а коли не спиться — дітей роблять.
— А у вуйка Василя багато дітей?..
— Та слава Богу… Настругав… Марічка-чічка до себе притягує не лише вуйка Василя, а ще й молодих легінів здатна привабити. Та ви зараз самі побачите…
У дворі завалували пси. У горах відгукнулась луна. Потім поверх потічка загавкало ще кілька собак. У горішній хижі спалахнуло світло.
Вуйко Василь, тримаючи в руках «летючу мишу», вийшов у двір. Крикнув на псів, щоб затихли. Велика чорна німецька вівчарка заскавучала і стала коло господаря, вивчаючи непроханих гостей. Другий пес, напівдворняга, напівкавказька вівчарка, господаря не слухав, продовжуючи гавкати і гарчати.
— Агов, вуйку! — гукнув від воріт пан Ярослав.
— Слава Йсу!
— Навіки слава! Ану, замовкни… Кому сказав, — вуйко нагнувся, щоб узяти якусь палюгу і пожбурити нею в неслухняного пса.
— То я, вуйку Василю…
— Пан Ярослав?
— Так, так!
— То дуже прошу або, як кажуть на великій Україні, ласкаво просимо до господи, — він зачинив у величезній, як погріб, буді — може, й справді погребі — обох собак і накинув поверх клямки величезного замка.
Пан Ярослав ступив першим на подвір’я, подав руку.
— Знайомтесь. Гості з Києва. З київського художнього салону. Спеціально до вас приїхали.
— Чим же ви до нас приїхали?
— А машиною. Машина там, у долині.
— То