Нездоланний - Лі Чайлд

– Скільки ще часу має минути, щоб ви облишили цю ідею?

– Це дуже грубо з вашого боку.

– Я пожартував. Це всього лише пригода на кшталт тих неприємностей, з якими мені доводилося стикатися, та й вам також точно було несолодко під час патрулювань. Усього лише негаразди зі зв’язком. Повідомлення не дісталося свого адресата. Принаймні мені так здається. А все через те, що тут немає стільникового покриття. Люди вже настільки звикли до нього, що просто не можуть жити інакше.

Ченґ відповіла:

– Я зачекаю ще добу.

– Мене до того часу вже не буде, – відповів Ричер. – Думаю, я поїду вечірнім потягом.

Ричер залишив Ченґ у їдальні та попрямував назад, до старого шляху, готовий до подальшого знайомства з містечком. Дивакуватий хлопчина вже не потрапляв йому на очі. Він повернув до приміщення, де продавали товари для ветеринарів, а тоді знову перевірив лівий бік вулиці, усі шість будиночків, проте не побачив нічого цікавого. Він продовжив свій шлях, ідучи відкритою місцевістю, проходячи сто, а потім і двісті ярдів, – на той випадок, якщо колія тягнулася через центр містечка в східному напрямку, залишаючи всі пам’ятки на їхніх колишніх місцях. Якщо Ченґ мала рацію і літня жінка справді тут померла, її надгробок могло і не бути видно з такої відстані. Це міг бути невеликий монумент: невисока плита з металевою огорожею, не більшою, ніж півтора фута заввишки, занурена в море пшениці, до якої вела б стежина зі скошеної стерні.

Але він не побачив ані стежини, ані пам’ятника, ні поминальної металевої огорожі. І жодної іншої важливої будівлі. Жодного музею. Жодного рекламного стенду, який би свідчив про наявність у цьому містечку іншої історичної пам’ятки. Він розвернувся і пішов у зворотний бік, проходячи південним сектором, квартал за кварталом, починаючи зі сходу на захід бічної вулички, яка проходила просто за будівлями і прямувала до колій. Вона нагадувала свою північну товаришку, ось тільки на ній розташовувалося більше однокімнатних приміщень, якими здебільшого були сараї та гаражі, а ще на ній було менше фруктових яток. Але знову ж таки, жодного пам’ятника, жодного музею. Принаймні їх не було там, де найбільш логічно було б їх розмістити. Материн Спочинок не завжди був значним місцем. Раніше це містечко було лише непомітною плямкою вздовж безкінечного шляху через пустир. Чи то меморіальна плита тому причина, чи то місцева легенда, але згодом на цьому місці з’явилося містечко. Місто виросло довкола цієї пам’ятки, наче перлина серед піщинок.

Проте йому не вдавалося нічого знайти. Ні каменя, ні музею. Нічого не було на тому місці на прийнятній від окраїни відстані. Достатньої відстані для того, щоб стати туристичним маршрутом. Приблизно за один новий квартал від в’їзду в містечко. Але там нічого не було.

Він продовжував іти, квартал за кварталом, як робив це й раніше. Він бачив ті самі речі, що й до цього, проте тільки тепер починав їх розуміти. Місто знайомило його із собою, крок за кроком, вулиця за вулицею. Воно виявилося торговим центром для широкої спільноти, що охоплювала значну територію. Сюди завозили неймовірну кількість різного приладдя, а вивозили готову продукцію. Звісно, більшою мірою вивозили зерно. Проте і тварин тут точно вирощували. Безсумнівно. Ось чому тут розмістилося багато компаній-постачальників та ветеринарів, що спеціалізувалися на великій худобі. Ось чому тут торгували гумовими фартухами. У деяких фермерів справи йшли добре, і вони купували новенькі сяючі трактори, а в інших усе складалося не так, як цього хотілося б, тому вони й ремонтували свої дизельні двигуни та приклеювали нові підошви на свої старі черевики.

Звичайне містечко, як і сотні інших.

Добігало кінця літо, і тому вечори грали золотистими барвами, а сонце гріло, але не пекло, тож він продовжував іти, радіючи з того, що перебуває на вулиці, аж поки не зрозумів, що він іще раз обійшов усі квартали і всі місця відвідав також заново. Жодного пам’ятника, жодного музею. Жодного дивакуватого хлопчика. Але таки був чоловік, який дивився на нього підозріло.

Усе це відбувалося поза межами старого шляху фургонів, на паралельній до нього бічній вуличці, що простягалася зі сходу на захід та навколо якої виросло п’ять нових кварталів по один бік та чотири квартали по другий. Напівкругла форма на цій ділянці ставала розмитою. Тут розташувалися офіси банку та кредитної спілки. Ще тут працювали декілька майстерень: усі невеличкі, усюди працював лише один майстер. Там і заточували леза, і ремонтували коробки передач, і навіть перукарня під ліхтарем там теж була. Але найголовніше – там була майстерня, у якій продавалися запасні частини до систем зрошування різних фірм. Магазинчик був вузесеньким, а сам продавець тіснився за касовим апаратом. Явно чималеньких розмірів чолов’яга. Він визирав зі свого магазину, і коли Ричер проходив повз, то помітив дивну іскру в погляді цього чоловіка і те, як він одразу почав тягнутися за чимось позаду себе, то нахиляючись уперед, то відкидаючись трохи назад.

Ричер не бачив, до чого саме той намагався дотягтися. Ноги самі понесли його далі. Передня частина мозку не збиралась замислюватися над цим, але задня частина почала гризти його. «Чому цей тип так себе поводив?»

Та все просто. Він лише побачив нове обличчя. Незнайомця. Намагався його вирахувати. «Що він там шукав? Зброю?»

Мабуть, ні. Випадковий перехожий не може становити серйозної загрози. І точно ніхто гордо та демонстративно