Релігія і політика в Америці: підйом християнських євангелістів та їхній вплив - Мохаммед Аріф Закаулла
Така авдиторія надала ваги й престижу фундаменталістським телепроповідникам, а Біллі Ґреям домігся своєї першої зустрічі з президентом Труменом у 1950. В подальшому його часто запрошували до Білого дому наступні президенти: Айзенхавер, Джонсон та Ніксон. Проте до 1960-х фундаменталісти не втручалися в політику. Це післявоєнне відродження християнського фундаменталізму та його підйом відбулися завдяки добре спланованим зусиллях протестантських лідерів та спільнот у різних місцевостях, поширенню освіти, підвищенню загального інтелектуального рівня в спільнотах завдяки культурі читання, використанню популярного підходу для набору нових членів спільноти, а також усвідомленню необхідності ретельного проведення місіонерської діяльності. Все це було старанно проведено.
1. Рішення Верховного суду пробудили приспаного велетня
Фундаменталісти не бажали втручатися в політику та публічну сферу, однак події 1960-х та 1970-х змусили багатьох із них змінити підхід. Соціяльна напруга і, як її наслідок, нижчезазначені баталії на правовому полі змусили євангелістів, фундаменталістів та їхніх лідерів усвідомити необхідність свого виходу на політичну арену.
Рішення про десегрегацію: 1954 Верховний суд США виступив проти расового розподілу в школах, змусивши публічні школи приймати учнів із расових меншостей. У відповідь на це чимало фундаменталістських спільнот заснували свої власні «християнські академії», у яких діти віруючих могли навчатись науки про творення (Про те, що Бог створив людину і світ – прим. перекладача) і традиційних цінностей. У цих академіях також була прихована програма сегрегації, оскільки туди приймали лише білих дітей. Академії були звільнені від податків. Згодом, 1964 Конгрес США прийняв Акт про цивільні права. Цей акт забороняв расову сегрегацію й натомість вимагав злиття. Академії, що бажали зберегти своє звільнення від податків повинні були задовольняти вимоги Акту про цивільні права.
Рішення Верховного суду про шкільну молитву: 1962 Верховний суд вирішив припинити організацію молитов і читання Біблії у школах на підставі того, що це порушує конституційне відокремлення церкви від держави. Це розлютило фундаменталістів.
Рішення про аборти: 1973, у справі Ро проти Вейда, Верховний суд дозволив жінкам робити аборти.
Буремні шістдесяті та сімдесяті: це були часи війни у В’єтнамі, насильницьких соціяльних безладів, наркотиків, сексуальної революції та Вотерґейту й усе це шокувало країну. В 1970-х відсоток розлучень сягнув 67. Число сімей, що виховувались матерями-одиначками, зросло на 356 відсотків. Під кінець десятиліття 21 відсоток сімей з дітьми до 18 років виховувались лише одним із батьків. Це непокоїло євангелістів, котрі відчували, що в суспільстві щось негаразд і це слід виправити шляхом соціяльного активізму, що мав би впливати на політичну систему, яка дозволила всьому цьому статися.
Такий розвиток подій занепокоїв фундаменталістів, що почувалися взятими в облогу на всіх фронтах. Окрім цього вони відчували, що під впливом модернізму моральна основа американського суспільства виходить з-під ніг. Поширення наркотиків серед молоді, сексуальна революція, насилля проти бунтівної молоді в університетах, війна у В’єтнамі, корупція і зловживання владою нагорі, уособленням якої став Вотерґейтський скандал – усе це переконало фундаменталістів у тому, що настав час взятися за справу й виправити становище. Від поля бою у В’єтнамі до Білого дому й до сім’ї – усе було невтішним. Більшість людей визнавали проблеми. На той час лідерів провідних протестантських церков, католицької церкви та єврейських конфесій більше турбували перерозподіл доходів та багатства і соціяльна справедливість. Фундаменталісти дійшли висновку, що лібералізм сам по собі є головною причиною всіх цих проблем і ситуацію можна буде покращити лише тоді, коли будуть відновлені традиційні моральні цінності. Відколи лібералізм став підтримуватись і впроваджуватись державою через різні органи та інституції, державою слід оволодіти через політичну владу. Верховний суд безсумнівно розглядався в цьому контексті. Саме ліберальні судді були тими, хто тлумачив конституцію та закони ліберальним чином. Якби судді були консервативними, то цього б не сталося. Однак судді призначаються президентом і затверджуються Конгресом. Тож якби судоустрій складався з консервативних суддів, тоді б як виконавча, так і законодавча гілки влади були лояльними до інтересів фундаменталістів та поважали б їх. Єдиним способом реалізувати це було піти в політику, встановити порядок денний, мобілізувати свої сили в демократичній системі й обрати правих лідерів до Білого дому й Конгресу аби вони виконували свою роботу.
2. Перегрупування, набір нових членів та їх підготовка. Стратегія фундаменталістів після Другої світової війни
Після судового процесу Скопса фундаменталісти були сильно послаблені та втратили підтримку в своїх церквах. «Наприкінці 1920-х фундаменталізм здавався переможеним і був понижений до стану меншості. Він не лише програв майже кожну конфронтацію, на яку йшов, а й був висміяний через свою схильність до інтелектуального закостеніння та мракобісся, непомірковані вчинки, свою прихильність і надання допомоги антисемітським, антикатолицьким, антиіммігрантським та праворадикальним політичним елементам, а також через їхню впевненість у тому, що лише християнин може бути справжнім американцем» (Цитата Вільяма Мартіна – прим. перекладача). Після процесу Скопса фундаменталісти зіштовхнулися із проблемами зі своїми церквами. Усі вони були протестантами й належали до провідних історично сформованих церков, таких як Церква Христа, Пресвітеріанська, Єпископальна, Об’єднана церква Христа, Об’єднана методистська церква, Лютеранська церква в Америці, Реформована церква в Америці, Американська лютеранська церква та Баптистська. Біда була в тому, що основні церкви не поділяли жорстких поглядів фундаменталістів. Лише на Півдні США фундаменталісти мали свою власну Південну баптистську церкву, але й там прихожан було не так багато, як могло б. Головними чотирма взаємопов’язаними проблемами, які в разі їх невирішення найближчим часом загрожували фатальними наслідками для фундаменталізму, були наступні:
Проблема іміджу.
Проблема антипатії з боку більшості та соціяльної системи.
Брак інтелектуальної підготовки фундаменталістів, що відстоювали свою справу перед друзями, сусідами й суспільством загалом.
Відчуження від влади.
Рух, що був об’єктом загальнонародного висміювання провідними лідерами думок, інтелектуалами, вченими, карикатуристами, медіа, кліриками, потребував негайної підтримки задля свого виживання. Якби негативний імідж зберігався за ними й надалі, тоді замість приваблення нових прибічників, вони почали б втрачати існуючих, а першими від них пішли б діти і молодь, що стали б жертвами стереотипів та насміхань.
Фундаменталістам було складно сформулювати свою відповідь. Якби вдались до нового підходу – програли б. Якби кинули виклик системі – також залишалися б невдахами, оскільки були на той час невеликою та погано організованою спільнотою, а система їх не сприймала. За таких обставин можна було очікувати, що крайньорелігійні групи діятимуть емоційно, займуть жорстку позицію, дадуть радикальну відповідь та перестануть програвати
