Зелена миля - Стівен Кінг

Доки наближався Джон, з виразом її обличчя сталася третя зміна. Раптом я побачив Меллі, ту, чия доброта так багато означала для мене всі ці роки, а для Дженіс — іще більше, бо ж діти повилітали з гнізда й вона залишилася сама, така самотня, непотрібна й сумна. Цікавості Меллі не втратила, однак тепер її цікавість видавалася притомною і здоровою.

— Хто ви? — чітким розважливим голосом спитала вона. — І чому у вас стільки шрамів на руках і передпліччях? Хто вас так поранив?

— Я вже не дуже пам’ятаю, звідки вони всі, мем, — сором’язливо відповів Джон Коффі й сів біля неї на ліжко.

Мелінда всміхнулася, наскільки їй це вдалося, — вишкірений правий бік рота затремтів, але піднявся зовсім трохи. Вона торкнулася білого шраму у формі кривої турецької шаблі на тильному боці його лівої долоні.

— Яке ж це насправді щастя! Ви розумієте, чому?

— Певно, коли не знаєш, хто тебе бив чи мучив, міцніше спиш уночі, — відповів Джон Коффі зі своїм майже-південним акцентом.

Вона розсміялася, і в просякнутій смородом кімнаті хворої цей сміх задзеленчав, мов дзвіночки зі щирого срібла. Гел уже стояв поряд зі мною. Він прискорено дихав, але стримувався, щоб не втручатися. Коли Меллі засміялася, його швидке дихання раптом завмерло на мить — він затамував подих, і його велика рука стиснула моє плече. Так міцно стиснула, що лишився синець (я побачив його наступного дня), але тієї миті я ледве це відчув.

— Як вас звати? — спитала вона.

— Джон Коффі, мем.

— Коффі, як напій.

— Так, мем, тільки пишеться інакше.

Вона відхилилася на подушки, напівлежачи, напівсидячи, дивлячись на нього знизу вгору. Він сидів поряд, теж дивився на неї, і світло від лампи оточувало їх колом, наче акторів на сцені, — темношкірого велета в тюремній робі й маленьку білу жінку, яка помирала. Очима, що сяяли від захвату, вона пильно вдивлялася в очі Джону.

— Мем?

— Так, Джоне Коффі? — Слова вийшли з напівподихом, ледве прослизнули до нас у смородливе повітря кімнати. Я відчув, як напружуються м’язи на руках, ногах і спині. Десь, дуже далеко, начальник стискав мою руку, а краєм ока я бачив, що Гаррі та Брутал обійнялися, наче дітлахи, що заблукали вночі. Щось назрівало. Щось дуже велике. Усі ми це відчували, кожен по-своєму.

Джон Коффі нахилився ближче до неї. Рипнули пружини ліжка, зашурхотіло простирадло, і холодна усмішка місяця зазирнула крізь горішню шибку вікна спальні. Погляд налитих кров’ю очей Коффі обмацував повернуте догори виснажене обличчя Мелінди.

— Я бачу його, — сказав він. Звертаючись не до неї (думаю, що ні), а сам до себе. — Я бачу його й можу помогти. Не рухайтесь… зараз дуже тихо…

Він нахилявся все ближче. І ближче. На секунду його широчезне лице спинилося менш ніж за два дюйми від її обличчя. Він здійняв одну руку долонею догори, розчепіривши пальці, наче наказував чомусь зачекати… а тоді знову опустив обличчя. Його широкі гладенькі губи притислися до її губ і примусили їх розтулитися. Ще секунду мені видно було її око, що вдивлялося в простір за Коффі, сповнене чогось близького до подиву. А потім його гладенька лиса голова ворухнулася, і око теж зникло.

З тихим присвистом він втягнув повітря з глибини її легень. Так тривало секунду чи дві, а тоді під нами зрушила підлога, і весь будинок зрушив навколо нас. То був не плід моєї уяви; вони всі це відчули, вони всі про це пізніше говорили. То був якийсь хвилеподібний поштовх. З гучним гуркотом у вітальні впав якийсь важкий предмет — як виявилося згодом, то був старовинний підлоговий годинник. Гел Мурз потім здав його в ремонт, але годинник більше ніколи не показував час довше, ніж п’ятнадцять хвилин поспіль.

Десь ближче пролунав тріск і дзенькнуло, коли розбилася шибка, крізь яку до кімнати зазирав місяць. Картина на стіні — із зображенням кліпера, що мандрував одним із морів світу, — впала з гачка й грюкнулася об підлогу; скло розбилося на друзки.

Мої ніздрі вловили якийсь гарячий запах, і я побачив, що з-під ковдри, якою була вкрита Мелінда, курить дим. В одному місці ковдра швидко чорніла — біля тріпотливого горбка, що був правою ногою Меллі. Рухаючись, наче сновида, я скинув зі свого плеча руку Мурза і зробив крок до тумбочки. На ній стояла склянка з водою, оточена трьома-чотирма флаконами пігулок, що перекинулися під час струсу. Я взяв склянку й вихлюпнув воду на обвуглене місце. Воно засичало.

Коффі продовжував цілувати її, міцно, інтимно, вдихаючи і вдихаючи. Виставлену вбік руку він досі не опустив, іншу тримав на ліжку, спираючись на неї для рівноваги безмежно важкого тіла. Пальці були розчепірені; та рука нагадувала мені коричневу морську зірку.

Раптом Меліндина спина вигнулася дугою. Її рука злетіла в повітря, пальці стискалися й розтискалися спазматично. Ноги забарабанили по ліжку. А тоді щось пронизливо закричало. Знову ж таки, я це не вигадав; інші чоловіки теж чули. Бруталові здалося, що виє вовк чи койот, що втрапив лапою в пастку. Я подумав, що це нагадує крик орла. У ті часи їх можна було почути тихими ранками, коли вони ширяли у туманній височині, непорушно розпросторивши крила.

На будинок налетів порив вітру і струсонув ним удруге — і це, знаєте, було дивно, адже доти ніякого вітру й близько не спостерігалося.

Джон Коффі відхилився від Мелінди, і я побачив, що її обличчя розгладилося. Правий кутик рота більше не провисав. Очі набули нормальної форми, і жінка немовби помолодшала на десять років. Секунду-дві він із захватом дивився на неї. А потім закашлявся. Повернув голову, щоб не кашляти їй в обличчя, втратив рівновагу (це було неважко; зі своїми габаритами він балансував на краєчку ліжка: однією сідницею на ньому, однією висячи в повітрі) і повалився на підлогу. Маси його тіла було досить, щоб від цього падіння будинок струсонуло втретє. Він приземлився на коліна й похилив голову, кашляючи так, як могла би кашляти людина з останньою стадією туберкульозу.

Я подумав: «Ось зараз будуть жуки. Він викашляє їх, і цього разу хмара буде велетенською».

Але він не викашляв. Тільки продовжував кашляти, важко, з блювотними покликами, майже не знаходячи часу між загостреннями, щоб хапнути трохи повітря. Темно-шоколадна шкіра швидко сіріла. Стривожений, Брутал підійшов до нього, опустився поряд на коліно й поклав руку на широку спину, яку стрясали спазми. Бруталові рухи неначе зняли закляття — Мурз рушив до ліжка дружини й опустився на те місце, де перед тим