Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Та вони нічого,— відповів Джері Вальдгрейв, зсуваючи окуляри на ніс, і помахав офіціанту,— але нині атмосфера отруйна. Келих червоного вина, будь ласка,— сказав він до молодика, який прийшов на його жест.— Неважливо якого.

Але офіціант, який мав на уніформі маленьке зображення шахового коня, відповів тоном, що не допускав заперечень:

— Я покличу сомельє, сер.

І пішов.

— Бачили годинник над дверима, коли заходили? — спитав у Страйка Вальдгрейв, повертаючи окуляри на перенісся.— Кажуть, він зупинився, коли 1984 року сюди увійшла перша жінка. Такий собі жарт для своїх. А меню вони називають «списком страв». Не кажуть, бачте, «меню», бо слово французьке. Батькові ці штуки подобалися. Я щойно вступив до Оксфорда, і він мене привів сюди. Він ненавидів іноземні страви.

Страйк бачив, що Вальдгрейв нервує. Страйк звик так впливати на людей. Поки що не час був питати, чи не Вальдгрейв допоміг Квайнові написати інструкцію до власного вбивства.

— Що вивчали в Оксфорді?

— Англійську мову й літературу,— зітхнув Вальдгрейв.— Батько змирився; він хотів, щоб я пішов у медицину.

Пальцями правої руки він вистукував арпеджіо на скатертині.

— На роботі нині складно, так? — спитав Страйк.

— Можна й так сказати,— відповів Вальдгрейв, виглядаючи сомельє.— Тепер, коли ми знаємо, як убили Квайна, до всіх дійшло. Люди чистять електронну пошту, мов ідіоти, прикидаються, що не бачили книжки. Не знаю, що з цього буде. Тепер усім уже невесело.

— А було весело? — спитав Страйк.

— Ну... так, було, коли люди думали, що Квайн просто втік. Люди люблять, коли сильних світу цього виставляють дурнями, правда ж? Ці двоє — персони не надто популярні: що Фенкорт, що Чард.

Прийшов сомельє, вручив Вальдгрейву список вин.

— Я візьму пляшку, гаразд? — спитав Вальдгрейв, проглядаючи його.— Це ж за ваш рахунок?

— Так,— не без дрожу відповів Страйк.

Вальдгрейв замовив пляшку «Chateau Lezongars», яка, на превелике полегшення Страйка, коштувала п’ятдесят фунтів, хоч були у списку й вина по дві сотні.

— То що,— спитав Вальдгрейв з неочікуваним зухвальством,— є вже зачіпки? Знаєте, хто це зробив?

— Поки що не знаю,— відповів Страйк.

Мить незручності. Вальдгрейв посунув окуляри на спітніле перенісся.

— Вибачте,— пробурмотів він.— Грубість — захисний механізм. Це... я просто не можу повірити. Не вірю, що таке сталося.

— Нікому не віриться,— відповів Страйк.

На хвилі сміливості Вальдгрейв спитав:

— Я не можу відкинути божевільну думку, що Оуен це сам собі заподіяв. Що сам усе влаштував.

— Правда? — спитав Страйк, уважно дивлячись на Вальдгрейва.

— Знаю, що він не міг, знаю,— пальці редактора вибивали на краю столу якусь хитру мелодію.— Це так... театрально. Його так театрально вбито. Так... так гротескно. І... жахливо, але то найкраща реклама, яку письменник може зробити для книжки. Боже, Оуен так любив увагу. Бідолаха Оуен. Одного разу він мені сказав — і не жартома,— що любить, коли його подружка бере в нього інтерв’ю. Сказав, це прочищає думки. Я спитав, що в них за мікрофон — підсміювався з нього, а цей бідося знаєте що каже? «Як правило, ручка. Що під руку трапиться».

І Вальдгрейв задихано захихотів — ніби заплакав.

— Бідолашний дурень,-— промовив він.— Бідолашний дурний паскудник. Кінець кінцем зовсім з’їхав з глузду, так? Сподіваюся, Елізабет Тассел тепер рада. Накрутила його.

Перший офіціант повернувся з записником.

— Що будете? — спитав редактор у Страйка, втупивши короткозорі очі в список страв.

— Яловичину,— відповів Страйк, який устиг надивитися, як нарізають м’ясо з великого шматка на срібному тарелі, який на візку їздив між столиками. Він уже сто років не їв йоркширського пудингу; власне, останній раз був, коли Страйк їздив до Сент-Моса, до тітки й дядька.

Вальдгрейв замовив камбалу, а тоді витягнув шию, виглядаючи сомельє. Помітивши, що той несе пляшку, редактор помітно розслабився, трохи обм’якнувши на кріслі. Коли вино налили в келих, він швидко зробив кілька ковтків і зітхнув, ніби зажив ліки, яких конче потребував.

— Ви казали, що Елізабет Тассел накручувала Квайна,— нагадав Страйк.

— Га? — перепитав Вальдгрейв, прикладаючи праву руку до вуха. Страйк згадав, що він на це вухо не чує. В ресторані ставало велелюдніше, гамірніше. Страйк повторив питання гучнішим голосом.

— О так,— відповів Вальдгрейв.— Так, накручувала щодо Фенкорта. Вони вдвох любили перебирати заподіяні їм Фенкортом образи.

— Що за образи? — спитав Страйк. Вальдгрейв випив ще вина.

— Фенкорт багато років казав про них погане,— Вальдгрейв неуважно почухав груди крізь м’яту сорочку і знову випив.— Про Оуена, бо той написав пародію на роман його покійної дружини; про Ліз, бо та трималася за Оуена — і майте на увазі, ніхто про Фенкорта й кривого слова не сказав, коли той пішов від Ліз. Та жінка — просто стерво. Тепер має всього двох клієнтів. Викривлене сприйняття — мабуть, вечорами рахує, скільки втратила: п’ятнадцять відсотків від гонорарів Фенкорта — то великі гроші. Звані вечері, прем’єри фільмів... а їй натомість лишилися інтерв’ю Оуена на кулькову ручку й горілі ковбаски в садку Доркас Пенджеллі.

— Звідки ви знаєте про горілі ковбаски? — спитав Страйк.

— Мені Доркас розповідала,— відповів Вальдгрейв, який уже прикінчив перший келих вина і наповнював другий.— Питала, чому Ліз немає на річниці компанії. Коли я розповів про «Бомбікса Морі», Доркас заявила, що Ліз — чарівна людина. Чарівна! Вона, мовляв, не могла знати, про що Оуенова книжка. Ніколи б не образила чужі почуття — та вона й мухи не скривдить! Ха!

— Ви не погоджуєтеся?

— Ще й як не погоджуюся. Я знайомий з людьми, які починали в агенції Ліз Тассел. Вони говорять мов жертви викрадення, яких викупили. Вона залякує людей. Норов страшний.

— Гадаєте, вона змусила Квайна написати ту книжку?

— Ну, не прямо,— відповів Вальдгрейв.— Але якщо взяти письменника, який марить, ніби його книжки не продаються, бо люди йому заздрять чи погано роблять свою справу, і віддати його в кігті Ліз, яка завжди сердита, цинічна як гріх і повсякчас йому втовкмачує, що то Фенкорт їм усе паскудить, то не дивно, що він накрутиться до божевілля. Вона ж навіть книжки його як слід не прочитала. Якби Оуен не помер, я сказав би, що катюзі по заслузі. Бідолашний псих не тільки Фенкорта обмовив, га? Він і по ній гарно прокотився, ха-ха! І по клятому Денієлу,