Картковий будинок - Майкл Доббс

Рум’янець злетів з його щік, обличчя зблідло, застигло, ніби алебастрова маска, але не очі.

— Можливість. І мотив,— прошепотіла вона, приголомшена.— З нізвідки до прем’єр-міністра всього за кілька місяців. Як же я так це випустила?

Вона струснула головою у самоглузуванні.

— Я випустила це, бо, думаю, я кохаю тебе, Френсисе.

— Що не робить тебе особливо об’єктивною. Як ти й сказала, Меті, ти не маєш бодай клаптика доказів.

— Та я знайду їх, Френсисе.

— Чи є якась радість у пошуках такої правди, Меті?

З неба впала одинока сніжинка. Дивлячись на неї, Уркгарт згадав дещо, що сказав йому старий озлоблений колега, коли він уперше увійшов до палати, про те, що жити у політиці так само безглуздо, як і покладати свої амбіції на сніжинку. Уособлення краси. А потім раз — і її вже немає.

— Як ти вбив Роджера? — запитала Меті.

Її охопив вогонь, полум’я розуміння, яке люто розгоралося. Уркгарт знав, що не було сенсу ухилятися.

— Я не вбивав його. Він сам себе вбив. Я просто дав йому пістолет, не більше. Трохи щурячої отрути, змішаної з кокаїном. Він був наркоманом, його тягнуло до саморуйнування. Така слабка людина.

— Ніхто не заслуговує на смерть, Френсисе.

— Тієї ночі ти сама казала, я ясно пам’ятаю твої слова. Я пам’ятаю все про ту ніч, Меті. Ти сказала, що хочеш збагнути владу. Компроміси, яких вона потребує, виверти, які вона тягне за собою.

— Але ж не це.

— Якщо розумієш, що таке влада, то знаєш, що іноді потрібні й жертви. Якщо зрозумієш мене, то дізнаєшся, що я маю потенціал стати винятковим лідером, стати великим,— у його голосі вчувалася дедалі більша пристрасть.— І якщо ти розумієш, що таке любов, Меті, ти перша з-поміж усіх даси мені цей шанс. Інакше...

— Що, Френсисе?

Він стояв дуже спокійно, його губи стиснулися, щоки витяглися.

— Ти не знала, що мій батько наклав на себе руки? — запитав він голосом настільки тихим, що його звіяло зимовим вітром.

— Ні, не знала.

— Це те, чого ти хочеш від мене?

— Ні!

— Очікуєш від мене?

— Ніколи!

— Тоді чому ти мене переслідуєш? — він міцно вчепився їй у руку, обличчя перекошене.— У житті потрібно робити вибір, Меті, украй складний вибір, за який можна зненавидіти себе, але який є невідворотним. Ти і я, Меті, ми маємо обрати. Ми обоє.

— Френсисе, я кохаю тебе, це правді так, та...

І на тому крихітному різкому сполучнику він зламався. Хаос усередині нього раптово завмер, його очі вп’ялися у неї, танучи від скорботи, ніби та сніжинка, яка впала з кришталевого вестмінстерського неба. Він розпачливо схлипнув у відчаї, як тварина у нестерпному болю. Тоді підняв її і перекинув через балюстраду.

Падаючи, вона закричала — радше від подиву, аніж від страху. Крики припинилися, коли вона вдарилася об бруківку і залишилася лежати нерухомо.

Це була дивна дівчина. Думаю, вона була закохана у мене. На жаль, таке іноді стається з людьми на громадських посадах. Якось вона з’явилася у мене на ґанку, пізно ввечері, як грім серед ясного неба.

Стривожена? Можна сказати і так, але не мені це коментувати, хоча я і знаю, що вона нещодавно покинула роботу в «Кроніклі» й не змогла знайти нового місця працевлаштування, Не можу сказати, чи вона сама пішла звідти, чи її звільнили. Вочевидь, вона жила сама.

Коли вона наблизилася до мене на даху, вона видавалася засмученою і дещо збаламученою. Кілька людей, включаючи її колегу з газети й одного з полісменів Вестмінстерського палацу, можуть це засвідчити. Вона просила мене про роботу, Я сказав їй, що це неможливо, та вона наполягала, надокучала, впала в істерику. Я спробував угамувати її, та стало тільки гірше. Ми стояли біля балюстради, і вона пригрозила кинутися вниз. Я хотів схопити її, та вона послизнулася на кризі, погодні умови були доволі несприятливі, і не встиг я нічого зрозуміти чи спинити її, вона зникла. Чи зробила вона це навмисне? Сподіваюся, ні. Така трагічна втрата молодого життя!

Це не найкращий спосіб починати прем’єрство, атож ні. Я навіть на хвильку замислився, чи не відступити мені й не понести цей тягар далі. Натомість я маю намір серйозно зайнятися питанням душевного здоров’я молоді. Ми маємо робити більше. Я ніколи не забуду той трагічний момент на даху. Це може видатися дивним, але я вважаю, що страждання тієї молодої жінки нададуть мені сил — щось, заради чого варто жити. Ви ж розумієте, так?

Я починаю свою роботу на Даунінг-стріт з новою рішучістю об’єднати наш народ, покласти край постійному потоку цинізму, який стільки всього роз’їв у нашому житті, й присвятити себе потребам країни. Я гарантую, що смерть міс Сторін не була даремною.

А зараз, якщо ви мене пробачите, я ще маю роботу.

КІНЕЦЬ

Післямова

Це був найбільший, найвидатніший, найсерйозніший бедлам, що зчинився двадцять п’ять років тому. Він повністю змінив моє життя. Його спровокувала ця книжка, «Картковий будинок».

Я був на крихітному острові Гоцо в кепському гуморі. Почав скаржитися на все — на сонце, на море, а особливо на останній бестселер. Згодом моїй подрузі це обридло.

— Годі вже бути таким до чорта зарозумілим,— сказала вона.— Якщо гадаєш, що можеш зробити краще, заради бога, йди і зроби. Я приїхала у відпустку не для того, щоб слухати твої скарги на ту дурну книжку!

Пришпорений її заохоченням, я спустився до басейну. Я ніколи не замислювався про те, щоб написати книжку, та зараз я озброївся блокнотом, ручкою і пляшкою вина — усім, що потрібно, щоб стати письменником... окрім, звісно ж, таких занудних деталей, як Персонаж і Сюжет. Про що я міг написати? Мій розум повернувся на кілька тижнів назад, до причини, чому я