Картковий будинок - Майкл Доббс
Але це був не той рядок, який вирішили виділити у «Інквайрері». «СЕМЮЕЛ БУВ КОМУНІСТОМ!» — волали вони на більш ніж півшпальти, цитуючи «разючі одкровення», ще й «ексклюзивні», що Семюел, навчаючись в університеті, був активним членом лівого крила. Семюел не міг повірити манері, у якій його ремарки були інтерпретовані; він на хвильку замислився, чи це часом не наклеп. Але під заголовком стаття була ще гірша.
Вчора ввечері Семюел визнав, що марширував вулицями Лондона на підтримку росіян як член CND у 1960-ті, коли марші за заборону бомб часто закінчувалися насиллям і безладами.
Він також фінансово підтримував групу бойовиків-антимонархістів, роблячи щомісячні відчислення у Кембриджський республіканський рух, деякі з лідерів якого активно висловлювали підтримку ІРА[53].
Для партійних лідерів Семюелова залученість до лівого крила довго була джерелом стурбованості. У 1970-у, у віці 27 років, він балотувався як офіційний партійний кандидат на загальних виборах. Голова партії був значно стурбований і написав йому, вимагаючи пояснення «частоти, з якою в університетські роки ваше ім’я асоціювалося з течіями, які не мають прихильності до нашої партії». Він зумів пройти випробування і був обраний. Та вчора Семюел показав своє зухвальство.
— Я ні про що не шкодую,— сказав він, додаючи, що досі симпатизує деяким лівим рухам, які він колись підтримував...
Решта дня була повна занепокоєння і потрясіння. Насправді ніхто не вірив, що він був прихованим комуністом; це була одна з тих безглуздих сенсаційних статей, спрямованих на підняття обігу, а не поінформованості населення, та її також треба було перевірити. Невідворотним результатом стало збентеження, в той час як Семюел щосили намагався переконати своїх прихильників і звернути їхню увагу на серйозні питання його кампанії.
До полудня лорд Вільямс колюче засудив газету за використання конфіденційних документів, які, як він заявив, були викрадені. «Інквайрер» відразу ж відповів, що оскільки партія виявилася неприпустимо некомпетентною у сфері збереження своєї конфіденційної інформації, газета радо виконає свій громадянський обов’язок і поверне папку її законним власникам у штабі партії, що й було зроблено трохи пізніше того ж дня, саме вчасно, щоб захопити теленовини і вдихнути в історію нове життя.
Ніхто не сприйняв історію як таку, що має серйозне значення. Більшість відкинула її як таку, що має більше стосунку до типової некомпетентності штабу партії, як і самого Семюела. Але його кампанія з самого початку була невдалою. Наполеон вимагав щасливих генералів, і Британія вимагала не меншого. Ситуація не сприяла тому, хто заявляв, що він на вершині подій. Останні години перед битвою так не проводять.
Уркгарт подзвонив Меті.
— Ти мені потрібна. Можеш прийти?
Вона мало не побігла до нього, до його дому на Кембридж-стріт, і тільки-но він зачинив двері, відгороджуючись від решти світу, як він кинувся на неї, опинився на ній, а згодом і в ній. Здавалося, він володіє надзвичайною енергією, яку йому відчайдушно треба випустити. Він кричав кінчаючи, розгублено, цей крик вона сприйняла за муку, а може, то була провина? Гонитва за владою збурює багато пристрастей, які не завжди уживаються. Меті сама це знала.
Коли вони закінчили і вона визволила своє тіло з-під нього, вони трохи тихо полежали одне біля одного, поринувши у свої думки.
— Чому ти подзвонив мені, Френсисе? — зрештою запитала вона.
— Ти мені потрібна, Меті. Я раптово почувся дуже самотнім.
— Скоро тебе оточить увесь світ. Ти не матимеш і хвильки для себе.
— Гадаю, так десь воно і є. Я дещо боюся. Мені потрібен хтось, кому б я міг довіряти. Я ж можу довіряти тобі, правда, Меті?
— Сам знаєш, що так,— вона поцілувала його.— Так не триватиме вічно, я знаю, та коли ти порвеш зі мною, я більше розумітиму себе і все, що мене цікавить.
— І що ж це?
— Влада. Її межі. Компроміси, яких вона потребує. Виверти.
— Я був настільки цинічний?
— Я хочу стати найкращим політичним кореспондентом у країні, а може, й у всьому світі.
— Ти мене використовуєш! — хихикнув він.
— Сподіваюся, що так.
— Ми настільки різні, ти і я, Меті, та чомусь я відчуваю, що як я можу бути впевненим у твоїй...— він пошукав відповідне слово,— відданості, тоді за деякий час увесь світ піде за тобою.
Вона провела м’яким пальцем йому по губах.
— Я думаю, це щось більше, ніж відданість, Френсисе.
— Нам не можна втрачати голови, Меті. Світ нам не дозволить.
— Але ж тут лише ти і я, Френсисе.
Вона ще раз заскочила на нього, і цього разу він не кричав у муках.
Розділ сорок сьомий
Іноді я ненавиджу себе за свої недоліки. Та мені легше ще більше ненавидіти інших.
Понеділок, 29 листопада
Прибиральник знайшов тіло невдовзі по тому, як о 4:30 темного морозного ранку відмітився на зміні на своїй ділянці на заправці, розташованій на трасі М27 поблизу Саутгемптону. Прибиральник саме мив унітази, коли помітив, що в одній з кабінок не відчиняються дверцята. Він наближався до свого шістдесят восьмого дня народження і вилаявся, зігнувши свої старі кості для того, щоб зазирнути під двері. Йому було важко зробити це, та зрештою він угледів два черевики. Оскільки до черевиків додавалися ще й шкарпетки і ноги, йому більше не було потреби задовольняти свою допитливість. У кабінці сидів чоловік, і хай він там п’яний, хворий чи конає, це до біса переб’є весь графік прибирання. Старий чолов’яга лаючись поплентався до свого начальника.
Начальник за допомогою викрутки спробував відчинити замок ззовні, та виявилося, що коліна чоловіка міцно вперлися у двері, і навіть штовхнувши щосили, неможливо було відчинити двері більш ніж на кілька дюймів. Начальник просунув руку в двері у спробі відсунути коліна, та натомість схопився за звислу руку,
