Палай зі мною - Еліс Кларк
Коли я запитую у мами ім’я і прізвище мого батька, вона спершу не хоче його говорити.
— Я розумію, що ти дуже ображена на нього, — кажу я. — Але я маю право хоча б знати хто він…
— Що як він засмутить тебе? Він не хотів дитину тоді… — вона опускає очі.
— Можливо, за час, який минув з тих пір, його погляди й змінилися? А якщо й ні, то я сприйму це спокійно і більше не буду згадувати про нього… Ну будь ласка, мамо, для мене це дуже важливо…
— Добре, — нарешті здається вона і дістає мобільний.
Відкриває браузер і вводить імʼя та прізвище, які здаються мені знайомими, а потім на екрані спливають фото та статті...
Щойно я бачу фотографію цього чоловіка, то розумію, що це відомий політик, я ж не раз бачила його по телевізору…
— Колись він кохав мене, ти… Я дуже хотіла народити тебе, Селіно, — каже мама.
— Я подзвоню йому й запрошу на весілля, ти не будеш проти? — запитую я з хвилюванням.
— Ні, він же твій батько… Я буду рада, якщо ви поладнаєте, — відповідає вона.
— Знаєш, у Влада схожа ситуація. Ну, його батько знає про нього, звичайно, але вони багато років не спілкуються… І я подумала — раптом наше весілля допоможе відновити ці зв’язки. Чи хоча б, якщо ми не станемо великими друзями, то принаймні, знатимемо б про існування одне одного… Дуже хочеться цього…
— Сподіваюсь, все буде добре, — каже мама, беручи мене за руку. — Я дуже хочу, щоб ти відчула і батьківську любов… Мені шкода, що ми з батьком не дали цього тобі в дитинстві.
— Зате я тепер знайшла вас, і безмежно рада цьому! — усміхаюся я і обіймаю її. — Мамо, ти прийдеш на мій дівич-вечір?
— Я так рада чути "мамо" з твоїх вуст, — вона усміхається і обіймає мене у відповідь. — Ну… Якщо я не буду заважати… Хочу, щоб ти повеселилась, щоб все було ідеально, як ти хочеш…
— Звичайно, ти мені не заважатимеш! Просто в мене не багато подруг, вірніше, всього одна Аля. Ну, так якось вийшло… Але вона чудова людина, готова завжди прийти на допомогу. І я щаслива, що в мене найкраща в світі подруга, і… — я усміхаюся їй. — І мама теж найкраща…
Їй на очі навертаються сльози.
— Я не заслужила таку доньку, як ти, Селіно… Дякую тобі, що пробачила мене, — шепоче вона. — Я так хочу, щоб ти була щаслива…
***
Увечері, коли мама вже їде до себе, я підходжу до Влада, котрий щойно повернувся додому, і відразу розповідаю йому все, що довідалася про свого батька.
— Як ти гадаєш, якщо я зараз подзвоню йому, це буде зручно? — запитую я.
— У тебе є його номер? — відповідає він питанням на питання.
— Немає, — я зітхаю. — Якраз хотіла тебе спитати, як його дізнатися…
— Ну, я можу його дізнатись. Спробую зараз, якщо мій спеціаліст буде на звʼязку, то можливо знайде номер доволі швидко. Минулого разу йому знадобилось десять хвилин, — каже Влад і щось друкує в месенджері. — Ось, готово, — він дивиться на екран. — Пощастило, він на звʼязку. Сказав зараз розбереться, — Яр усміхається.
Я відчуваю неабияке хвилювання. Десять хвилин тягнуться як ціла вічність.
— Давай поки вип’ємо чаю, — кажу я.
Але в мене все прямо падає з рук, і я розбиваю чашку, стою і розгублено дивлюся на неї.
— Селіно, обережніше, — каже Влад, підходячи до мене і беручи мої долоні в свої. — Не поранилась?
— Ні, але я така незграбна… Чи це через вагітність?
Саме в цю мить його мобільний сповіщає про нове повідомлення.
— Не знаю, але я кохаю тебе будь-якою, — він усміхається і дістає телефон з кишені. — Ну що ж, номер в нас є…
— Може, ти подзвониш? — запитую я з надією. — Я боюся…
— Я буду поруч. Але подзвонити маєш ти, Селіно, — каже Влад. — Все буде добре. Що б він не відповів, ми просто дізнаємось це та й все. Головне, що ми разом. Тим паче, все може бути і добре, де твої оптимізм і рішучість?
— А раптом він скаже, що ніякої доньки в нього немає?
— Тоді я сам забороню тобі із ним звʼязуватись, значить, він не гідний бути твоїм батьком, — Влад цілує мої пальці.
— Добре, краще прямо зараз це зробити, бо я все одно ні про що інше думати не зможу, — я беру мобільний до рук і починаю набирати номер.
На тому кінці лунають довгі гудки, і раптом я чую приємний чоловічий голос.
Спершу розгублююся і не можу вимовити ні слова, а потім все ж кажу:
— Добрий вечір! Ви мене не знаєте, але я ваша донька…
— Добрий вечір, — відповідає він злегка розгубленим тоном. — А… Я навіть не знаю, що сказати. А як вас звуть?
— Селіна. Моя мама — Марія Коваленко, — випалюю я на одному подиху.
— Маша? Але вона поїхала за кордон, в неї не було дітей… Не може бути… Ти — її донька?... — питає він. — Де вона?…
— Вона тут, в Україні, недавно повернулася і знайшла мене, а вже від неї я дізналася про вас… І от наважилася подзвонити…
