«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

— Куркуля видно одразу, — кинув свій перший дотеп Стратон Стратонович. — А ще скаржаться, що бідно живуть… Де б ото собі таку домину придбати? А то живеш в отій комуналці — й дихнути нічим!

Бубон, наче виправдовуючись, щось йому пояснював, але Стратон Стратонович до того не дуже дослухався.

— А чому б ото не винести в сад стола та не посадити людей на лоні природи? День же який!

— Зараз зробимо, — послужливо сказав Карло Іванович. — У цю ж мить, Стратоне Стратоновичу.

Карло Іванович навіть у рідному домі не почувався господарем, коли тут перебував Ковбик.

На веранді продзеленчав електродзвоник.

— Кого ще там принесло? — запитав, звертаючись до Ховрашкевича, Стратон Стратонович.

— То прийшов Максим з Майолікою. То я так і знав. То я вам скажу, що Масик, коли…

— Ви що — уже десь нюхнули чогось? — перебив його Ковбик.

Поки вони уточнюють між собою ці незначні деталі, повернемося назад до обвитої плющем хвіртки Карла Івановича і разом з вами зустрінемо цю милу пару, яка дарувала такі рожеві посмішки Мацесті Єлізарівні, що навіть пишні троянди Сідалковського, котрі стояли на підвіконні в індійській інкрустованій вазі, раптом зів'яли і набрали світло-рожевого кольору. А на тлі рожевої сукні Майоліки, що скидалася на домашній абажур, вони зовсім поблідли.

Арій Федорович Нещадим, очевидно, десь по дорозі зустрівся з незалежним ні від кого Чигиренком-Рєпнінським, якого ненавидів за демократизм і бороду. І вважав, що йти йому з Даромиром поруч — це нечуваний компроміс. Але сьогодні усіх фіндіпошівців дорога вела до садиби Карла Івановича Бубона, як свого часу усі дороги вели до Рима.

— Життя зіткане з протиріч, — промовив Сідалковський, вмощуючись у винесене Музою крісло-качалку.

— Ви про що? — недовірливо зиркнув на нього Стратон Стратонович.

— Про Арія Федоровича і Даромира!..

— А-а, то так, — погодився Ковбик, бо Нещадима він не любив майже так само, як і Сідалковського, але свято вірив у френологію і останньому все ж довіряв більше. — З такою мармизою, — кивнув у бік Нещадима, який запізнився і тепер розгублено для чогось тер хустинкою скельця своїх окулярів, — благородним не будеш. Чи не так, Сідалковський?

— Який магазин, така й вітрина, — відповів Євграф, поплескуючи себе по холошах штанів лозинкою, котра йому, певно, здавалася тростиною.

— Киньте ви мені насвистувати марші Шопена…

Сідалковський не відповів. Чи то не хотів заперечувати Стратонові Стратоновичу, чи просто не встиг поперед Ховрашкевича.

— То, я пробачаюсь, Стратоне Стратоновичу, — настроюючи струни, почав Михайло Танасович, — але дозвольте з вами не погодитися. Негарне обличчя — то ще нічого не значить. Людина з негарним обличчям може бути кращою, ніж та, що… — і багатозначно подивився на Сідалковського.

— Та хіба я кажу про обличчя? — розгнівався раптом Ковбик. — Я кажу про вираз його, про якісь окремі деталі: тонкі губи, хижий погляд чи відвислу щелепу… От про що я кажу! Про кабанячі очі, що стримлять, наче з-під стріхи, — кольнув Ховрашкевича, бо не допускав у своїй присутності заперечень навіть з боку улюбленця. Ховрашкевич раптом спалахнув, але Ковбик не дав йому загорітися, негайно переводячи розмову на Сідалковського. Та й Нещадим уже наближався до них. — А чого ото ви, Сідалковський, ніколи не з'їздите до матері? Он Арій Федорович, — кивнув на Нещадима, — доповідає мені, що за вами матуся у селі скучила. Пора б ото і з'їздити…

— У нашому селі для моїх черевиків, Стратоне Стратоновичу, ще не проклали асфальту. — Євграф спробував звести все до жарту.

Та Ковбик так просто свою жертву не відпускав.

— Кого ви з себе корчите, Сідалковський? Інтелігента? А ви знаєте, що справжні інтелігенти народжуються тільки у третьому поколінні?

— Справжні народжуються в першому, чи не так, Масик? — Сідалковський звернувся до Панчішки.

Панчішка знизав плечима. Йому не хотілося заперечувати обом.

— Масик вчився в школі для обдарованих, — кинув Ковбик. — Вам, Сідалковський, нічого рівнятися до Масика. Як ви на це, Карле Івановичу?

Карло Іванович, що переносив з Ховрашкевичем стіл, лагідно посміхнувся.

— Правильно я кажу? — Стратон Стратонович у хвилини сервіровки стола завжди мав чудовий, навіть піднесений настрій.

— Ви завжди кажете правильно, Стратоне Стратоновичу, посміхнувся у відповідь Бубон такою чарівною посмішкою, що від неї, здавалося, хвіртка сама відчинилася — і на доріжці з'явилася Маргарита Ізотівна.

— Мабуть, можна й починати, — підійшла до гурту Мацеста Єлізарівна.

— А чого ж! — відповів Стратон Стратонович. — Гості всі? Чи ви ще на когось чекаєте?

— Та тільки ваших: Баронецького і Грака…

— Семеро двох не ждуть, — Ковбик підтягнув штани і заховав мундштук: це означало, що можна приступати до роботи.

— Тоді, товариші, прошу до столу! — подала найприємнішу, на думку Стратона Стратоновича, команду господиня дому і садиби з садом, що його посадив ще батько Бубона.

Після першої чарки настала та благословенна тиша, коли людям з підвищеною чутливістю стає ніяково і вони починають говорити дурниці або вносити пропозиції. Першим не стримався Ковбик. Очевидно, його службова совість не давала йому спокою:

— Ви що, прийшли сюди наїдатися чи пити? — напівжартома запитав він.

— То Стратон Стратонович правильно каже. Я теж так кажу, — підтримав свого директора Ховрашкевич, хоч був, здавалося, то дуже неуважним, то зосередженим.

Усі розуміли: у Ховрашкевича народжується нова теорія, не знали тільки яка. А саме в ці хвилини, дивлячись на чепчик Маргарити Ізотівни, Ховрашкевич винайшов (поки що теоретично) літню вечірню шапку для жінок. Вона відрізнялася від усіх інших тим, що скидалася на сідло від велосипеда. Тобто мала верх з дірочками, щоб у найспекотнішу пору року чи задушливий вечір тім'я клієнта дихало. Це повинно було зберігати волосся, сприяти його буйному росту. Пізно увечері, особливо в темних вуличках чи закутках, такі шапки, за задумом Ховрашкевича, мали освітлюватися знизу. Мікропрожектори на напівпровідниках вмонтовувалися в хутряні комірці чи синтетику і повинні були працювати на мікробатарейках типу «Сатурн» чи «Марс».

Ховрашкевич сидів блідий, як фантаст у хвилини найбільшого натхнення. Його блідість налякала господиню.

— Вам погано? — запитала Мацеста Єлізарівна.

— Ні, ні, не заважайте, будь ласка, — піднявши вгору два пальці, попрохав Михайло Танасович.

— Архімед думають. Це краще, ніж Ціцерон говорять, — іронічно пояснив Мацесті Єлізарівні Стратон Стратонович.

Сідалковський підвівся.

— А ви ото куди? — зупинив його Стратон Стратонович.

— Мені час. Через хвилин десять за мною машина прийде. У мене ділове побачення.

— Ну, коли за вами машини приходять, тоді звичайно, — не стримався Ковбик, щоб не пустити шпильку.

Сідалковський елегантно розкланявся, сердечно подякував Бубонам і вийшов.

— Так що нехай вони виздихають, як кажуть у народі, — підняв нову чарку Ковбик.

— Хто вони? — обережно поцікавилася Мацеста Єлізарівна.