Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Я точно бачив його кілька разів, старого доктора Ґілберта з бородою, а також ще одного чоловіка, незнайомця. В кімнаті весь час було темно. А тепер її заповнювало світло. Обличчя заросло щетиною — слід обов’язково поголитися. Я торкнувся підборіддя. Оце вже справжнісіньке божевілля — в мене була борода. Я дивився на свою руку. Вона не здавалася моєю. Біла й тонка, нігті добряче відросли; надто часто я ламав їх, їдучи верхи. Я повернув голову та побачив Рейчел у кріслі, біля мого ліжка — у своєму власному кріслі, з будуару. Вона не знала, що я на неї дивлюся. Вона сиділа за шитвом і була вбрана в сукню, якої я раніше не бачив. Темну, як і решта її вбрань, та з короткими рукавами вище ліктя, з легкого матеріалу. В кімнаті було так тепло? Вікна були розчинені навстіж. У каміні не палахкотів вогонь.
Я знову торкнувся підборіддя і відчув бороду. Приємне було відчуття. Зненацька я засміявся, і від цього вона підняла голову та поглянула на мене.
— Філіпе, — сказала вона, усміхнувшись. І ось уже стоїть біля ліжка на колінах, обіймаючи мене.
— Я відростив бороду, — сказав я.
Я все сміявся, не в силі зупинитися, настільки божевільним це все видавалося, а потім раптом сміх змінився кашлем, і вона одразу ж піднесла склянку з чимось страшенно несмачним, змусила випити, тримаючи біля моїх вуст, а тоді знову вклала мене на подушки.
Цей жест зачепив забутий акорд у моїй пам’яті. Звісно ж, довгий час з’являлася рука зі склянкою і змушувала мене пити, вона приходила у мої сни і зникала? Я вважав, що то Мері Пескоу, і постійно її відштовхував. Я лежав, дивлячись на Рейчел, і простягнув до неї руку. Вона одразу ж взяла її і стиснула. Я водив пальцем по блідих синіх венах, які завжди виступали на зворотному боці її долоні, і крутив персні. Якийсь час я робив так, не мовлячи ні слова.
Трохи згодом я запитав:
— Ви відіслали її?
— Відіслала кого?
— Як кого, Мері Пескоу, — відповів я.
Я чув, як вона затамувала подих, і, поглянувши, побачив, що вона вже не всміхається, а в її очах пробігла тінь.
— Вона поїхала п’ять тижнів тому. Можете не перейматися. Ви хочете пити? Я приготувала вам прохолодний напій зі свіжих лаймів, які надіслали з Лондона.
Я випив, смакувало чудово, особливо після гірких ліків, якими вона мене поїла.
— Здається, я захворів, — сказав я їй.
— Ви ледь не померли, — відповіла вона.
Потім повернулася, ніби збираючись іти, та я втримав її.
— Розкажіть мені, — попросив.
Мене сповнювала цікавість людини, що, немов Ріп ван Вінкль[14], проспала багато років і виявила, що світ за цей час геть змінився.
— Тільки якщо ви бажаєте знову пробудити в мені всі ті тижні тривоги, — відповіла вона. — Ви сильно занедужали. Нехай цього вам буде досить.
— То що ж саме трапилося?
— Я не дуже довіряю вашим місцевим лікарям, — відповіла вона. — На континенті ми називаємо цю хворобу менінгітом, і про неї майже нікому нічого невідомо. Те, що ви сьогодні прокинулися живим — це, можна сказати, диво.
— То чому ж я одужав?
Вона всміхнулася і сильніше стисла мою руку.
— Гадаю, завдяки власній кінській витривалості, — відповіла вона мені, — а також кільком речам, які я вмовила їх зробити. Передовсім це пункція спинного мозку, щоб вивести зайву рідину. Також введення у вашу кров сироватки з трав’яного соку. Вони назвали її отрутою. Але ви вижили.
Мені згадалися настоянки, що вона готувала для деяких орендарів, які хворіли взимку, і як я дражнив її, називаючи повитухою та аптекаркою.
— Звідки ви все це знаєте? — запитав я.
— Мене навчила мати, — сказала вона. — Ми, флорентійці, народ дуже древній та мудрий.
Ці слова зачепили інші струни в моїй пам’яті, та я не зміг згадати, які ж саме. Думати все ще було важко. Я міг лише лежати в ліжку, тримаючи її руку в своїй.
— Чому дерево за вікном укрите листям? — запитав я.
— Бо так і має бути, коли надворі другий тиждень травня, — сказала вона.
Я не міг повірити, що пролежав у нестямі всі ці тижні. Як не міг пригадати й того, як саме потрапив до ліжка. Рейчел дуже на мене гнівалась і з якоїсь причини уникала мене, потім запросила Мері Пескоу, хтозна нащо. У тому, що ми одружилися за день до мого дня народження, я був певен, хоч і не міг пригадати церкву чи взагалі церемонію. Здається, єдиними свідками на церемонії були мій хрещений батько та Луїза, а ще миршава Еліс Табб, церковна прибиральниця. Пам’ятаю, я дуже радів. І раптом, без ніякої на те причини, впав у відчай. А потім захворів. Байдуже, тепер усе знову гаразд. Я не помер, і надворі був травень.
— Гадаю, мені вистачить сил підвестися, — сказав я їй.
— Нічого подібного, — відповіла вона. — За тиждень, можливо, ви зможете сидіти в кріслі, ось тут, біля вікна, щоб ноги звикли. І пізніше зможете дійти до будуару. В кінці місяця, певно, спустимо вас донизу, посидите на свіжому повітрі. Буде видно.
Без сумніву, мій прогрес був настільки повільний, як вона й казала. Ніколи в житті я не почувався таким недолугим, як тоді, коли вирішив сісти на ліжку й поставити ноги на підлогу. Вся кімната завертілася. Сікомб стояв з одного боку, Джон з іншого, а я був слабким, немов щойно народжене немовля.
— Святі небеса, мадам, він ще більше виріс, — вигукнув Сікомб з таким переляканим обличчям, що я знову сів, засміявшись.
— Можете показувати мене на бодмінському ярмарку за гроші, — сказав я, а потім побачив себе в дзеркалі: сухорлявого, блідого, з бурою бородою, ну просто-таки апостол. — Або ж я можу піти проповідувати по людях. За мною підуть тисячі. Як гадаєте? — звернувся я до Рейчел.
— Я б воліла, щоб ви поголилися, — відказала вона серйозно.
— Принесіть мені бритву, Джоне, — сказав я.
Та коли я закінчив і з мого обличчя знову зникла борода, я втратив якусь частку гідності та повернувся до статусу школяра.
Якими славними були ті дні одужання. Рейчел весь
