Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Я пройшов коридором не перевдягнувшись, я все ще був у мокрому одязі. Відчинив двері будуару. Рейчел сиділа у своєму кріслі, Мері Пескоу поруч, на стільці, і вони разом роздивлялися великий том з ілюстраціями італійських садів.
— Отже, ви повернулися? — сказала Рейчел. — Дивний ви день обрали для прогулянки верхи. Карету ледь не здуло з дороги, коли я їхала в гості до будинку вікарія. Як бачите, нам пощастило приймати в гостях Мері. Вона вже майже як удома. Я дуже рада.
Мері Пескоу реготнула.
— Це був такий сюрприз, містере Ешлі, — сказала вона, — коли ваша кузина приїхала мене запросити. Решта дівчат аж позеленіли від заздрощів. Я й досі не вірю, що сиджу зараз тут. Так приємно і затишно в будуарі. Навіть краще, ніж унизу. Ваша кузина розповіла мені, що ви любите проводити тут вечори. Ви граєте в крибідж? Я просто обожнюю крибідж. Якщо ви не вмієте грати, я залюбки навчу вас обох.
— Філіп, — сказала Рейчел, — не великий шанувальник азартних ігор. Він більше полюбляє сидіти та курити в тиші. Ми з вами, Мері, пограємо вдвох.
Вона поглянула на мене поверх голови Мері Пескоу. Ні, це був не жарт. З її серйозного погляду я зрозумів — вона вирішила зробити це, добре все обдумавши.
— Ми можемо поговорити наодинці? — запитав я прямо.
— У цьому немає необхідності, — відповіла вона. — Ви можете говорити все, що заманеться, у присутності Мері.
Донька вікарія поспішно звелася на ноги.
— О, прошу, — сказала вона, — я не хочу втручатися. Я краще почекаю у своїй кімнаті.
— Але лишіть двері прочиненими, Мері, — сказала Рейчел, — щоб ви змогли почути, якщо я раптом вас покличу.
Вона не відводила від мене свого ворожого погляду.
— Звісно ж, місіс Ешлі, — сказала Мері Пескоу.
Вона стрімко пройшла повз мене, з переляканими очима, і вийшла, лишивши двері відчиненими.
— Навіщо ви це зробили? — спитав я у Рейчел.
— Ви чудово знаєте навіщо, — відповіла вона. — Я написала про це у записці.
— Скільки вона тут лишатиметься?
— Стільки, скільки мені захочеться.
— В її товаристві ви не протримаєтесь і дня. Вона вас із розуму зведе, як і мене.
— Ви помиляєтеся. Мері Пескоу — гарна, невинна дівчина. Я б не говорила з нею, якби не потребувала когось. Принаймні з нею разом я почуваюся у безпеці. Та й час настав відповідний. Усе не могло так тривати вічно, тим більше після вашого вибрику за столом. Ваш хрещений сказав те саме перед від’їздом.
— І що ж він сказав?
— Що ходять плітки про мої у вас гостини, які навряд чи зникнуть після ваших хвастощів про весілля. Хтозна, з ким ви ще про це говорили. Мері Пескоу змусить замовкнути всіх пліткарів. Я про це подбаю.
Чи можливо, щоб мої дії минулого вечора призвели до таких змін, до такої жахливої ворожнечі?
— Рейчел, — сказав я, — не можна порозумітися за хвилину розмови, з відчиненими дверима. Прошу вас, послухайте мене, давайте поговоримо наодинці, після обіду, коли Мері Пескоу піде спати.
— Минулої ночі ви погрожували мені, — сказала вона. — Одного разу мені вистачило. Більше немає про що говорити. Можете йти, якщо бажаєте. Або ж лишайтеся й пограйте в крибідж із Мері Пескоу.
Вона повернулася до своєї книжки з садами.
Я вийшов із кімнати. Нічого іншого мені не лишалося. Отже, це моя кара за ту коротку мить минулого вечора, коли я поклав руки їй на шию. Я без упину жалкував та каявся, такого не можна пробачати. І от, моє покарання. Мій гнів зник так само швидко, як і з’явився, і натомість я відчув важке отупіння та відчай. Господи, що ж я накоїв?
Ще зовсім недавно, всього кілька годин тому ми були щасливі. Радість, яку я відчував у переддень свого дня народження, вся та магія тепер минула, розсіялась, і винен в усьому був лише я. Сидячи в холодній кімнаті «Троянди та корони», я сподівався, що, можливо, за кілька тижнів її небажання виходити за мене минеться. Якщо не одразу, то згодом. А якщо й не згодом, то що? Головне бути разом, у любові, як було вранці на мій день народження. Це її рішення, її вибір, вона ж мені не відмовить? Повернувшись додому, я був майже певний цього. І от стороння людина, третя особа, і між нами все те ж непорозуміння. За мить я вже стояв у своїй кімнаті, чув голоси, що наближалися до сходів, а потім шурхіт суконь на сходах. Пізніше я зрозумів, що вони, певно, переодяглися до обіду. Я відчував, що не зможу витримати їхнього товариства. Нехай обідають самі. У будь-якому разі, мені не хотілося їсти, мені було холодно, я почувався паскудно — певно, підхопив застуду, тож краще лишитися у своїй кімнаті. Я подзвонив у дзвоник і сказав Джонові, щоб вибачився за мене — я не спущуся обідати, натомість піду одразу до ліжка.
Це викликало зайву метушню, як я того й очікував, і до мене піднявся Сікомб із тривогою на обличчі.
— Нездужаєте, містере Філіпе, сер? — сказав він. — Чи можу я запропонувати вам ванну з гірчицею і гарячий грог? Це все через прогулянку в таку негоду.
— Все нормально, Сікомбе, дякую, — відповів я. — Просто трохи стомився, от і все.
— Не бажаєте пообідати, містере Філіпе? У нас оленина та яблучний пиріг. Все вже готове, можна подавати. Обидві леді наразі сидять у вітальні.
— Ні, Сікомбе. Я погано спав минулої ночі. Завтра вранці мені буде краще.
— Я передам хазяйці, — сказав він, — вона дуже занепокоїться.
Принаймні, лишаючись у кімнаті, я маю можливість зустрітися з Рейчел наодинці. Після обіду, ймовірно, вона підніметься запитати про моє здоров’я.
Я роздягнувся та ліг у ліжко. Без сумніву, десь підхопив застуду. Простирадло здавалося геть холодним, я скинув його з ліжка та заліз під ковдру. Я задубів, у голові пульсувало — нічого такого раніше мені не доводилося відчувати. Я лежав і чекав, доки вони дообідають. Раптом почув, як вони пройшли з вестибюля до їдальні, невпинно базікаючи — хоча б від цього я був вільний, — а потім, після довгої паузи, повернулися до вітальні.
Незабаром після восьмої вони вже підіймалися сходами. Я сів у ліжку, накинувши
