Прес-центр - Юліан Семенов

62

22.10.83 (14 годин 47 хвилин)

Машин на дорозі було мало, вільні три ряди, швидкість обмежена до ста тридцяти кілометрів, більше ані-ні, тутешня поліцїя безпощадна, двадцять франків, і ніяких розмов; ховаються, як і наші, рідненькі, з радарчиком за крутим поворотом, без пояснень, гроші на бочку.

Степанов поспішав проїхати якнайбільше до четвертої години, потім дорога захрясне машинами, на щастя, закінчився туристський сезон, немає тисяч машин з причепами, катерами, байдарками, клітками з поні, немає забарливих голландців, шалених водіїв з Рима, жорстких французів, які їздять хвацько, але нічого не скажеш, строго по закону; вимогливих німців, які впираються мордою свого потужного «мерседеса» в аад твоєї машинки, спробуй не дати йому дороги — промчить мимо на двохсоткілометровій швидкості, і сліду нема…

Степанов і в дорозі не припиняв роботи, умудрився працювати і на автомагістралях: кермом управляти легко, друга рука вільна, тримай собі диктофончик і наговорюй сюжети, замітки, заготовки розділів до наступної книжки.

Він. знав, що до Цюріха автострада нова, прекрасна, можна працювати з насолодою; потім дорога увіллється в місто, через кожні сто метрів покажчики, які допомагають водієві не збитися з дороги, але тут уже не подиктуєш, хоч пішохід дисциплінований, бабусі не біжать під колеса, червоне світло — закон, порушити його просто неможливо, бо це викличе таке здивування у перехожих, що людина готова крізь землю провалитись (мабуть, подумав Степанов, найвища повага до закону досягається тоді, коли людей дивує вчинок, що суперечить прийнятим у суспільстві правилам, а подив передбачає відторгнення чужака від суспільства).

Берн проїжджати не довелося, дорога легко обгинає маленьку столицю мальовничої країни., а звідти він уже погнав до Сен-Готарда, промахнув довжелезний тунель і опинився в італійській частині країни; передачі по радіо йдуть італійською, змонтовані по-іншому, ніж у цюріхсько-німецькому регіоні і лозанно-французькому: музика, без упину музика, яка переривається захопленими коментарями дикторів — чи то реклама прального порошку, чи повідомлення про воєнні сутички в Сальвадорі, чи інформація про новий роман секс-бомби Бріжіт Бардо.

Степанов знову ввімкнув диктофон, почав повільно наговорювати план наступної роботи.

В Аскону він приїхав, коли смеркалося, збився спочатку з дороги, поїхав у Лугано, подивувався, як це місто різниться від інших швейцарських міст, немов шматочок Італії перенесли сюди; навіть регулювальники на площах картинні, наче опереточні статисти чи відставні політики, яких гризе потайна пристрасть — хоч чим-небудь, аби керувати.

Тут було набагато тепліше, ніж у Лозанні, не кажучи вже про Цюріх і Берн; пахло морем, хоч його не було, але мертво-чахла сталева гладінь озера; височіла Монте-Веріта, гора правди, де на початку століття оформився як рух європейський авангард; родоначальниками його були російські художники; переморгувалися вогники на набережній; все ще лунала музика; у тратторіях та піццеріях було повнісінько людей, але мова переважно німецька, італійської майже не чути.

Степанов лишив машину неподалік від набережної, спустився у піццерію, замовив спагетті по-неаполітанськи, з підливкою із шампіньйонів, з сиром і помідорами, поклав на стойку бару монету і попросив дозволу подзвонити: вусатий хазяїн у накрохмаленому фартусі підсунув телефон, поцікавився, яке вино питиме гість, Степанов відповів, що не питиме вина, воду; попросив довідкову книгу, легко знайшов телефон Софі Сфорца-Руїджі, набрав номер, почув співучий італійський голос, відрекомендувався і попросив призначити зустріч.

— Але я погано розмовляю англійською, — відповіла синьйора Сфорца-Руїджі. — І потім, про що ви хочете з нами розмовляти?

— У мене є пропозиція для вашого чоловіка…

— Сценарій?!

— Так.

— Але він уже не працює, він хворий…

— Тоді, може, сеньйор Руїджі порадить, з ким мені варто переговорити. Джульєтта сказала, що він дасть дуже розумну рекомендацію.

— Але Джульєтта не дзвонила нам…

— Добре, я спробую ще раз поговорити з нею.

Він познайомився з Джульєттою, чарівною актрисою, в Мадріді на телебаченні; вони вдвох вели передачу, подібну до тієї, яка називається в нас «Доброго ранку»; потім часто дзвонили одне одному; в голосі Софі Сфорца бринів страх; Степанов зрозумів, що без рекомендації його не приймуть, а йому необхідно побачити цих людей, він просто не має права їх не побачити.

… Джульєтта, на щастя, була вдома, в Римі, обіцяла відразу подзвонити Сфорца.

… За годину Степанов зупинив машину біля невеличкого особняка в горах, над озером; цокотіли цикади; він спершу навіть не повірив вухам своїм, усе-таки жовтень; якась дивна пташина співала в ліанах; господи, як усе схоже на Абхазію, подумав він, тільки тут немає доброго Алябрика, веселого й галасливого бармена з пансіонату «Апсни».

Він подзвонив у двері; в передпокої спалахнуло світло; хтось припав до вічка; холодно клацнув замок; другий; на порозі стояв високий, ще молодий чоловік у білому костюмі.

— Проходьте, — сказав він чудовою англійською, — ми чекаємо на вас.

У великому холі було похмуро, одна лише настільна лампа; двері на веранду відчинені; там сиділа жінка, як дві краплини води схожа на покійну Франческу, тільки сива, хоч обличчя молоде. В її довгих, дуже тонких пальцях був затиснутий довгий мундштук, сигарета теж довга, яскраво-жовтого кольору; пальці ледь тремтіли, хоч вона старанно намагалася це тремтіння приховати.

— Сідайте, синьйор Степанофф, ми згодні послухати сюжет вашого сценарію, — сказала вона. — Мій чоловік пообіцяв Джульєтті проконсультувати вас. Ви справді з Росії?

— Так.

— І збираєтесь туди повернутись?

— Безумовно, — Степанов усміхнувся.

— Але ж там зараз неможливо жити, такий терор.

Степанов знову посміхнувся.

— Нічого, переживемо, тут теж не без терору, однак ви не збираєтесь виїжджати…

— Хочете випити? — спитав Руїджі.

— Ні, дякую, хіба що склянку води.

— З газом?

— Та якої завгодно, аби холодна була…

Руїджі приніс води, сів біля дружини, зітхнув з хрипом, прокашлявся.

— Давайте ваш сюжет, я весь — увага.

— Скільки часу ви мені відпускаєте?

— Все залежить від того, якою мені здасться історія.

— Здасться, — впевнено сказав Степанов, відчуваючи напруженість Софі і її чоловіка. — Вам здасться… Мова йде про політичний злочин… У якомусь місті в президентському апартаменті[26] готелю знайшли труп мільйонера…

— Це вимисел чи факт? — спитав Руїджі.

— А вам як хотілося б?

— Мені хотілося б вимисел, — відповів той.

— Добре, — погодився Степанов, — тоді я не називатиму вбитого Леопольдо Граціо, а назву його просто Леопольдо.

— Не сходиться, дуже близько, і потім Граціо, як мені відомо, не вбили, він покінчив життя самогубством, бо йому загрожувало банкротство.

— Тоді назвемо покійного Джоном, перенесемо дію в Штати.

— Це хороша пропозиція, — озвалася Софі Сфорца; О люб’язна усмішка була вимучена, тонкі пальці все ще дрібно тремтіли.

— Так