Прес-центр - Юліан Семенов
І Марі заплакала… Обличчя її не змінилось, тільки по щоках текли сльози, безутішні, справді дитячі; я не повинна, умовляла вона себе, я не смію говорити йому про те, що мені сказав Санчес про Дігона, цей Уфер такий маленький і немічний, він зрадить, якщо на нього натиснуть прокляті брокери, він ховає страх за цією вдаваною жорстокістю, в нього ж міняється обличчя, хіба не так? А який секрет я видам, коли скажу про Дігона? Кого я можу підвести? Санчеса? Ні, я ж не пошлюся на нього, та й потім, я не приховувала цього, я вже говорила про Дігона відкрито… Та Степанов вважає, що тепер усе складніше…
— Я думаю, за вбивством Граціо стоять люди Дігона, — мовила нарешті Марі, побачивши раптом, яке змучене стало обличчя Уфера.
— Факти? — повторив він. — А я, наприклад, судячи з коливання цін на акції, схильний звинувачувати в його загибелі ще одну корпорацію, але в мене немає фактів, розумієте? Я припускаю, що Дігон — головна фігура… Ні, неправильно… Одна з головних фігур у цій трагедії… Але ж не один він! А щоб дізнатися, хто саме, потрібні факти. Свідчення тих, хто бачив; думка того, хто не боїться зробити заяву для преси; розписки; рахунки в готелях, чеки з борделів. Ясно? Якщо у вас з’являться факти, які дадуть можливість вважати трагедію з Леопольдо кримінальним злочином, тоді можна наступити ногою на горло Дігонові. А що у вас є? Що, крім відчуття? Любов передбачає дієвість, фрейляйн Кровс. Дія мусить бути подвійною: з одного боку — жорстка, з другого — піддатлива.
— Я не розумію вас, пане Уфер.
— Зрозуміти мене неважко; ви, мабуть, мало використовуєте свою головну зброю — жіночність. Ви йдете напролом, ви розчинилися в професії, це ваша помилка…
— Чи не хочете ви відкрити мені те, що знаєте, коли я запрошу вас до себе на чашку кави сьогодні ввечері?
— Яз радістю прийняв би вашу пропозицію, фрейляйн Кровс, але боюсь ославитися — вкрай закомплексований щодо своїх чоловічих достоїнств… Ні, я маю на увазі зовсім інше, ви зрозуміли мене аж надто прямолінійно… Ви атакуєте мене запитаннями, а треба просити… Розумієте? І не бійтеся частіше пускати сльозу, це поки ще впливає на чоловіків.
— Мої сльози на вас вплинули?
— Вплинули…
— І що ж ви мені відкрили?
— Я запропонував вам союз… На тих умовах, які щойно перелічив…
— Але підкажіть, у якому напрямку шукати?!
— У всіх.
Уфер підвівся, маленький, весь якийсь скуйовджений, обійшов свій стіл, провів Марі до дверей, чемно розчинивши їх, виглянув у приймальню, вимучено посміхнувся секретарці й попросив:
— Того, будь ласка, принесіть з аптеки щось від головного болю.
Висока випещена красива жінка зразу ж підвелася й мовчки вийшла; саме тоді Уфер і прошепотів самими губами, беззвучно й відчужено:
— Дон Валлоне.
І, обернувшись, не кивнувши навіть Марі, пішов до себе.
61
22.10.83 (10 годин 15 хвилин)
— Доброго ранку, будь ласка, мосьє Жюрі.
— Хто його просить?
— Степанов.
— Одну хвилинку.
В трубці зазвучала музика Гершвіна.
Степанов подивився на годинник-хвилина в хвилину, він дзвонить точно. Добре було б через годину, а найбільше через дві виїхати. Слава богу, що є віза назад у Францію, не треба бігти в універсам і робити чотири кольорові фотокартки, всміхатися консульським чиновникам, дзвонити радникові культури, шукати тих, хто дружить з послом і може гарантувати, що мета його, Степанова, поїздки полягає зовсім не в тому, щоб висадити Лувр чи викрасти військові таємниці.
— Алло, ви слухаєте, — проспівав жіночий голос, вони всі співучі, ці французькі секретарки, — мосьє Жюрі буде о дванадцятій.
— Він нічого не просив мені передати? Я пропелінгую моє прізвище: «С», як Судан, «Т», як Тріполі, «Е», як Еверест, «П», як Париж, «А», як Алжір…
— Далі я знаю, — відповіла жінка, — мосьє Степанов. У вас дуже важкий початок прізвища, кінцівка звучить значно простіше, ні, він нічого не просив вам передати, до побачення.
Найстрашніше для Степанова (не було б тільки чогось ще страшнішого) — це чекати. Він радісно писав, але болісно чекав того моменту, коли прочитає редактор, прийде коректура, з'явиться журнал; відгуки не дуже хвилювали його, бо він знав усю міру тенденційності критики; найважливіше, читають тебе чи ні; все інше — від лукавого; казка про голого короля була найулюбленішою його казкою; зрештою оцінку роботи дає не критик, а час, що проявляється через читачів, тобто через пам’ять; скільки голих королів, творчість яких підносили до небес, пішли в безпам’ятне небуття, а ті, кого критика не дуже балувала, не залежуються на полицях бібліотек чи, ще приємніше, видаються лише в читальному залі під паспорт.
«Ще годину сорок п’ять хвилин чекати, — подумав Степанов, — будь ви прокляті ці година сорок п’ять хвилин, у моєму віці час починаєш відчувати так близько, так бачиш його необоротну плинність, що навіть на секундну стрілку страшно дивитися: тремтливі цифри кварцового годинника назавжди відкидають ту мить, яка була щойно, і вже нема її, вона не повториться, без вороття пішла від рас. А якщо цей самий мосьє Жюрі хоче мені відмовити? — спитав він раптом себе. — Ні, він цілком міг це зробити вчора, але ж виявив такий інтерес, та й потім, я віддав йому процент з нового видання, а це не півтори тисячі франків, а добрячих п’ятдесят».
Степанов вірив відчуттям і дуже боявся цього, бо вважав, що це може завдати багато горя людям; чим сильніша й вища людина, яка покладає надії на почуття, тим це небезпечніше; правильно говорили філософи: тільки практика, тільки факти потрібні людству, і аж ніяк не ті глибинні, не збагнуті ще наукою почуття, які породжують недовір’я, ревнощі, сліпе захоплення чи злобну неприязнь.
Він намагався не піддаватися тому, що часом пробуджувалося в ньому, гнав це, чекаючи моменту, коли почуття набуде форми логічного посилання, до кінця зрозумілого йому самому; завжди повторював сам собі історію про те, як хтось, виходячи з театру, штовхнув чоловіка, який ішов прямо, нікому не уступаючи дороги. Чоловік дивно посміхнувся й сказав: «Тільки не бийте мене по обличчю, я сліпий».
Степанов довго не погоджувався з давніми друзями, коли ті говорили про якогось нового його знайомого:
