В обіймах привида - Анні Флейм

— Між іншим, це було підступно.

— Я знаю, — він розплющує очі та усміхається.

Не придумавши, що на це відповісти, я спираюсь ліктями об підлокітник та, переборовши біль у закляклій спині, нарешті випростовуюсь на колінах некроманта. І за вельми красномовною ознакою розумію, що йому напевно довелося докласти значних зусиль, щоб утриматись від натяків на продовження.

Втім, немає їх і зараз. Самовладання все ще при ньому.

Обережно торкнувшись губами куточка губ Ліама, шепочу:

— Продовжимо ввечері.

— Ти ж наче хотіла дізнатись, як я загинув, — хмикає привид.

— Одне іншому не заважає.

Після такого вкрадливої та багатонадійної відповіді я знову торкаюсь губ Ліама у швидкоплинному поцілунку, після чого вислизаю з чоловічих обіймів та прямую до дверей.

Відмикаю замок, відчиняю двері та покидаю покої, ледве втримавшись від того, щоб озирнутися. Але в цьому немає потреби — до самих сходів відчуттям холодку між лопатками мене супроводжує погляд привида.