Ребекка - Дафна дю Мор'є

Знову й знову ракети злітали вгору, мов стріли, небо світилося багряним і золотим. Будинок Мендерлея стояв, як зачарований, усі вікна палали, сірі стіни набирали барви летючих зірок. Зачаклований будинок посеред темного гаю. І коли остання ракета спалахнула і змовкли радісні вигуки, ніч, яка доти здавалася чарівною, стала гнітючою й похмурою, небо перетворилося на похоронний саван. Невеличкі групки людей на галявинах та алеї розпалися й розбрелися. Гості з’юрмилися біля французьких вікон і знову посунули з тераси до вітальні. Це був спад, веселощам настав кінець. Хтось пригостив мене келихом шампанського. Ми стояли з пустими обличчями. До мене долинав гуркіт автомобілів, що заводилися на алеї.

«Вони вже збираються, — подумала я. — Дякувати Богу, вони вже збираються». Леді в рожевому вирішила повечеряти ще раз. Мало минути ще трохи часу, доки зала спорожніє. Френк зробив знак оркестру. Я стояла на порозі між вітальнею й залою поруч із незнайомим мені чоловіком.

— Який чудовий бал! — промовив він.

— Так, — погодилась я.

— Я насолоджувався кожною хвилиною.

— Мені дуже приємно.

— Моллі аж казилася через те, що не мала змоги приїхати.

— Невже?

Музиканти заграли «За молоді літа». Чоловік схопив мене за руку й почав розмахувати нею догори-вниз.

— Ну ж бо, — вигукнув він, — давайте разом!

Хтось узяв мене за другу руку, і до нас приєдналося більше людей. Ми утворили велике коло й заспівали на повний голос. Чоловік, якому сподобався вечір і який розповідав про Моллі, що казилася через неможливість на нього потрапити, був одягнений у костюм китайського мандарина, і, доки ми гойдали руками, його накладні нігті чіплялися йому за рукав. Він гучно сміявся. Ми всі сміялися. «Не забувається повік, що серце пам’ята…»[7], — співали ми.

На останніх тактах гучні веселощі ураз стихли, й ударник відбив паличками дріб у незмінному вступі до «Боже, бережи Короля». Усмішки одразу ж зникли з наших облич, їх немов губкою стерли. Мандарин став «струнко», руки по швах. Пам’ятаю, як у мене промайнула нечітка думка про те, чи не був він військовим. Який же дивакуватий він мав вигляд із обвислими вусами мандарина на довгастому незворушному обличчі! Я спіймала погляд леді в рожевому. Гімн заскочив її зненацька з повною тарілкою курячого холодцю. Вона міцно тримала її перед собою, мов тацю для церковних пожертв. З її обличчя зникла вся жвавість. Щойно стихла остання нота гімну, вона знову розслабилася й люто накинулася на свій холодець, одночасно розмовляючи через плече зі своїм партнером із танців. Хтось підійшов і стис мені руку.

— Не забудьте, що чотирнадцятого числа наступного місяця вас запрошено до нас на вечерю.

— О, невже? — тупо витріщилася на нього я.

— Так, ваша зовиця також пообіцяла приїхати.

— О, як чудово!

— О пів на дев’яту й у вечірньому вбранні. Ми на вас чекатимемо.

— Так. Так, звісно.

Гості почали утворювати черги, щоб попрощатися. Максим стояв у іншому кінці кімнати. Я знову начепила на обличчя усмішку, що була зникла з нього після того, як прозвучала «За молоді літа».

— Найкращий мій вечір за довгий-довгий час.

— Рада була бачити.

— Дякуємо вам за те, що влаштували такий чудовий бал.

— Рада була бачити.

— Ну ось, ми лишилися до самісінького кінця.

— Рада була бачити.

Невже в англійській мові не було інших слів? Я кивала й усміхалася, наче лялька, вишукуючи поглядом Максима поміж їхніх голів. Він потрапив у тісне коло гостей біля бібліотеки. Беатріс також оточили, а Джайлз повів тих, хто затримувався, до фуршетного столу у вітальні. Френк був на алеї, піклувався, щоб люди познаходили свої авто. Мене обступили незнайомці.

— До побачення, і ще раз красно дякуємо.

— Рада була бачити.

Велика зала почала порожніти. У ній уже відчувалася та тьмяна атмосфера покинутого приміщення, що з’являється по завершенні свята на світанку оповитого втомою дня.

На терасі сіріло, на галявинах уже почали проступати обриси розірваних пускових установок для феєрверків.

— На все добре. Чудовий був бал.

— Рада була бачити.

Максим пішов до Френка на алею. До мене підійшла Беатріс, знімаючи з себе брязкітливі браслети.

— Я більше не витримаю цього ні хвилини. Господи, яка ж я розбита! Схоже, я не пропустила жодного танцю. Хай там як, але бал вийшов неймовірно вдалим.

— Хіба? — запитала я.

— Люба, чи не краще вам лягти в ліжко? У вас виснажений вигляд. Майже цілий вечір на ногах. А куди поділися чоловіки?

— На алеї.

— Я хочу кави і яєчню з беконом. А ви?

— Ні, Беатріс, я, мабуть, не буду.

— У цій блакитній сукні ви просто чарівні. Усі так казали. І ні в кого не виникло жодних підозр із приводу… ну, ви розумієте. Тож можете не перейматися.

— Так.

— На вашому місці я пролежала б аж до завтрашнього ранку. Не змушуйте себе підводитись. Поснідайте в ліжку.

— Так, можливо.

— Мені сказати Максимові, що ви пішли нагору?

— Так, Беатріс, будьте ласкаві.

— Гаразд, люба. Добре вам виспатися.

Вона швидко мене поцілувала, водночас поплескавши по плечі, і пішла до вітальні на пошуки Джайлза. Я почала повільно, сходинка за сходинкою, підніматися нагору. Музиканти вимкнули на хорах світло й також спустилися снідати яєчнею з беконом. На підлозі лежали розкидані ноти. Один стілець перекинутий. У попільничці — купа їхніх недопалків. Наслідки свята. Я рушила коридором до своєї кімнати. Щомиті світлішало, почали співати пташки. Мені не довелося вмикати світла, щоб роздягнутися. З відчиненого вікна повіяв прохолодний вітерець. Було доволі зимно. Вочевидь, під час прийому до трояндового саду ходило багато людей, оскільки всі стільці були зрушені зі своїх місць. На одному зі столів — таця з порожніми келихами. За одним стільцем — забута кимось сумка. Я запнула штору, щоб у кімнаті стало темніше, однак сіре ранкове світло проникало крізь щілини з боків.

Я вклалася в ліжко, ноги гули, болів поперек. Я лежала на спині із заплющеними очима, вдячна прохолодному затишку чистих білих простирадл. Як би мені хотілось, щоб моя голова могла так само відпочити, як тіло, розслабитися й поринути в сон! Щоб у ній не гуло так, ніби я