Ребекка - Дафна дю Мор'є

Він походжав серед гостей, мов ще один господар, піклуючись, щоб їм було зручно, щоб вони мали вдосталь напоїв, їжі й цигарок, і танцював він так само урочисто та старанно, ведучи своїх партнерок залою з незворушним виразом обличчя. Попри костюм пірата, він не поводився розв’язно, а в його розпушених під багряною хустинкою бакенбардах відчувалося радше щось трагічне. Я уявила, як він стояв перед дзеркалом у своїй голій холостяцькій кімнаті й накручував їх на палець. Бідний Френк. Милий Френк. Я ніколи не питала, я навіть не знала, наскільки йому був ненависний той останній костюмований бал у Мендерлеї.

Оркестр грав, і пари кружляли й підстрибували в танці, немов маріонетки, гойдаючись туди-сюди, туди-сюди, через усю велику залу й назад, але за ними спостерігала не я, не якась особа, наділена почуттями, не істота з плоті й крові, а лялька, що стояла на моєму місці, манекен із прикріпленою до обличчя посмішкою. І постать, яка стояла поруч, також була дерев’яною. Замість обличчя — маска, чужа посмішка. То не був погляд чоловіка, якого я знала й кохала. У його холодних невиразних очах, що дивилися крізь і повз мене, відчувалися біль і страждання, яких я не могла розділити, власне внутрішнє пекло, до якого мені було зась.

Він ні разу до мене не заговорив. Жодного разу мене не торкнувся. Ми стояли поруч — господар і господиня, — але ми не були разом. Я спостерігала, як увічливо він поводився зі своїми гістьми. Перемовлявся з одним, вітав жестом іншого, усміхався третьому, озивався через плече до четвертого, і ніхто, крім мене, навіть не здогадувався, що кожна його фраза, кожен рух були автоматичними, що він робив це машинально. Ми поводилися, наче двоє акторів у одній п’єсі, кожен із яких грав окремо, ми не були партнерами. Ми мусили терпіти все це самі, мусили грати в цій виставі, в цій жалюгідній, ганебній виставі, заради всіх цих людей, яких я не знала раніше й більше ніколи не хотіла бачити.

— Я чув, що вашій дружині не надіслали вчасно сукню, — сказав якийсь чоловік із поцяткованим обличчям і моряцьким хвостиком; він засміявся і штурхнув Максима в бік. — Збіса прикро, еге ж? Я б подав на крамницю в суд за шахрайство. Якось таке трапилося з кузиною моєї дружини.

— Так, не пощастило, — відказав Максим.

— Я вам ось що пораджу, — мовив моряк, обертаючись до мене, — кажіть, що ви незабудка. Вони ж блакитні, чи не так? Милі маленькі квіточки, ці незабудки. Хіба я не маю рації, де Вінтере? Скажіть вашій дружині, щоб називалася незабудкою. — Заливаючись сміхом, він покружляв зі своєю партнеркою геть: — А що? Гарна ж ідея? Незабудка.

Ззаду наді мною знову нависав Френк зі ще одним келихом у руці, цього разу в ньому був лимонад.

— Ні, Френку, я не хочу пити.

— Чому ви не танцюєте? Може, підіть посидьте хвилинку на терасі, в куточку?

— Ні, я краще постою. Не хочу сидіти.

— Вам щось принести? Сандвіч, персик?

— Ні, я нічого не хочу.

Переді мною знову з’явилася леді в рожевому; цього разу вона забула мені усміхнутися. Повечерявши, ця жінка розчервонілась. Вона невідривно дивилася в обличчя свого партнера. Той був дуже високий, худорлявий, а його підборіддя нагадувало за формою скрипку.

«Вальс долі», «Блакитний Дунай», «Весела вдова», раз-два-три, раз-два-три, коло за колом, раз-два-три, раз-два-три, коло за колом. Леді в рожевому, леді в зеленому, знову Беатріс із відкинутим з лоба покривалом, Джайлз, обличчям якого струмував піт, і знову моряк, з іншою партнеркою; вони спинилися біля мене — я її не знала; на ній був костюм когось із династії Тюдорів, вона могла бути будь-ким із них: чорна оксамитова сукня з гофрованим коміром.

— Коли ви завітаєте до нас у гості? — запитала вона, буцімто ми з нею були старими подругами.

— Незабаром, авжеж. Ми днями саме про це говорили, — сказала я, не розуміючи, чому мені раптом так легко вдалося збрехати, мені не знадобилося на це жодних зусиль.

— Такий чудовий бал! Я вас вітаю, — мовила жінка.

— Дуже вам вдячна, — відповіла я. — Весело, чи не так?

— Кажуть, вам надіслали не той костюм.

— Так. Хіба не безглуздя?

— Ці крамниці всі однакові. На них ніколи не можна покластися. Утім у цій світло-блакитній сукні у вас надзвичайно свіжий вигляд. Та й вона набагато зручніша, ніж оцей мій паркий оксамит. Не забудьте! Ви обоє мусите якнайшвидше завітати до нас та пообідати в палаці.

— Залюбки.

Про що вона, куди завітати, який палац? Хіба ми приймали в себе членів королівської родини? Під «Блакитний Дунай» вона покружляла в обіймах моряка далі, її оксамитова сукня підмітала підлогу, мов щітка для килима, і лише набагато пізніше, посеред однієї з безсонних ночей я згадала, що ця представниця династії Тюдорів була дружиною єпископа, яка полюбляла піші прогулянки в Пеннінах.

Котра година? Це мені було невідомо. Вечір тягнувся, година за годиною, ті самі обличчя, ті самі мелодії. Час від часу гравці у бридж, немов відлюдники, виповзали з бібліотеки, щоб подивитися на охочих до танців і знову сховатися. Беатріс, чиє вбрання стелилося за нею підлогою, прошепотіла мені на вухо:

— Чому ви не сядете? Ви бліда мов смерть.

— Зі мною все гаразд.

Джайлз, бідолаха, з макіяжем, що розтікався обличчям, задихаючись у своїй арабській ряднині, підійшов до мене й запропонував: «Ходімо на терасу дивитися на феєрверки!»

Я пам’ятаю, як стояла на терасі й дивилася на небо, де вибухали й падали вниз дурнуваті ракети. У кутку я побачила юну Клеріс із якимось хлопцем, не з маєтку; вона сміялася й вищала від захвату, коли в неї під ногами затріскотіла «вогняна дзиґа». Дівчина вже й забула про сльози.

— Гей, он яка величезна! — задерши своє велике обличчя догори й роззявивши рота, сказав Джайлз. — Он вона! Браво! Пречудове видовище!

Повільне шипіння ракети, що зринала догори, спалах вибуху, злива маленьких смарагдових зірочок. Схвальний гомін юрби, крики захвату і плескання долонь.

Леді в рожевому вийшла наперед, її обличчя пашіло, вона коментувала кожну зірку, що падала долі: «Ой, яка краса… а погляньте на цю! Слухайте, як гарно… Ой, а ота не спалахнула… стережіться, вона падає сюди… що