Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Що таке? — спитав Джонатан, якому до тої ґречності було байдуже, і тицьнув Робін під ніс «Дейлі експрес».

Тепер, коли преса знала, що було заподіяно Квайну, він потрапив на передовицю.

«АВТОР ЖАХІВ РОЗПИСАВ ВЛАСНЕ ВБИВСТВО».

«Автор жахів,— подумала Робін.— Та ну, він такого не писав... але заголовок вийшов добрий».

— Твій бос це розкриє, як гадаєш? — спитав у неї Джонатан, гортаючи газету.— Покаже знову поліції, що до чого?

Робін почала була читати через його плече, але помітила погляд Метью і відсунулася.

Поки їли, з сумки Робін, покинутої на продавленому стільці в кутку викладеної кахлями кухні, задзижчав мобільний. Вона його проігнорувала. Тільки коли всі поїли і Метью взявся допомагати її матері прибирати зі столу, Робін пішла подивитися повідомлення. З великим подивом вона виявила пропущений виклик від Страйка. Швидко глянувши на Метью, який був зайнятий складанням тарілок у посудомийку, Робін відкрила автовідповідач, поки інші теревенили.

«Ви маєте одне повідомлення. Отримано сьогодні о сьомій двадцять».

Тріск — зв’язок встановлено — але ніхто не говорить. Потім стукіт. Далекий голос Страйка:

— Ану не смій, клята...

Крик болю.

Тиша. Тріск телефонної лінії. Якесь хрумтіння, щось ніби тягнуть. Гучне уривчасте дихання, дряпання. Зв’язок урвався.

Нажахана Робін аж встала, не віднімаючи телефон від вуха.

— Що таке? — спитав її батько, не донісши до шухляди ножі й виделки; окуляри сповзли йому на ніс.

— Гадаю... гадаю, з моїм босом якась біда...

Тремтячими пальцями вона набрала номер Страйка. Одразу натрапила на автовідповідач. Метью стояв посеред кухні й дивився на неї з неприхованим незадоволенням.

33

Hard fate when women are compell’d to woo!

Thomas Dekker and Thomas Middleton, The Honest Whore[39]

Страйк не чув дзвінка Робін, бо не помітив, що увімкнувся мовчазний режим, коли телефон упав на долівку за п’ятнадцять хвилин до того. Так само він не знав, що випадково набрав Робін, коли телефон вислизнув з його пальців.

Коли це сталося, Страйк тільки-но вийшов з будинку. Зачинилися двері, й за дві секунди — він якраз дістав мобільний, бо чекав на дзвінок від таксі, яке без охоти замовив — з темряви на Страйка набігла висока постать у чорному пальті. Смужка блідої шкіри між каптуром і шарфом, витягнута рука, невміло, але рішучо затиснений у тремкому п’ястку ніж, спрямований просто на нього.

Збираючись перед зіткненням, Страйк мало не послизнувся знову і вхопився за двері. Встояв, але впустив телефон. Шокований, злий на нападницю — хто б вона не була,— бо гонитва за нею вже вартувала йому забитого коліна, Страйк закричав. Жінка ніби завагалася, але за мить знову накинулася на нього.

Коли він цілився ціпком у руку, в якій уже бачив канцелярський ніж, коліно знову підвело. Страйк заревів від болю, і нападниця відскочила, ніби думала, що непомітно для себе таки ударила його,— а тоді вдруге запанікувала і побігла геть крізь снігопад, лишивши розлюченого і розгубленого Страйка, який не міг погнатися за нею і мав лише один варіант — копатися в снігу, шукаючи телефон.

«От клята нога!»

Коли Робін дзвонила йому, Страйк сидів у таксі, яке ледь повзло, і весь пропітнів від болю. Небагато втіхи було в думці, що нападниця не зачепила його тим крихітним трикутним лезом, що тримала в руці. Коліно, до якого Страйк перед візитом до Ніни не міг не причепити протез, знову страшенно боліло, а сам Страйк казився через власну нездатність погнатися за нападницею. Він за життя не вдарив жодної жінки, жодній жінці не зашкодив свідомо, але побачивши ножа, націленого просто на нього з темряви, відкинув ці забобони. Лякаючи водія, який поглядав на великого й сердитого пасажира у дзеркало заднього огляду, Страйк усе совався на місці, сподіваючись, що побачить, як вона прямує залюдненим суботнього вечора тротуаром, зігнувши плечі під чорним пальтом і ховаючи в кишені ніж.

Таксі повільно їхало під різдвяними вогниками у формі великих сріблястих пакунків під золотими бантами, які прикрашали Оксфорд-стріт, а Страйк намагався опанувати препаскудний настрій, зовсім не радіючи прийдешньому побаченню за вечерею. Раз у раз Робін набирала його, але Страйк не чув вібрації мобільного, захованого глибоко в кишеню пальта, яке лежало поруч з ним на сидінні.

— Привіт,— із силуваною усмішкою сказала Ніна, відчиняючи йому двері своєї квартири за півгодини після домовленого часу.

— Вибач за запізнення,— сказав Страйк, кульгаючи всередину.— Мав аварію, коли виходив з будинку. Нога.

Стоячи посеред коридору в пальті, він зрозумів, що нічого не купив їй. Треба було купити вино чи шоколад; він зрозумів, що вона це відзначила, коли її великі очі блукали по його постаті; Ніна мала гарні манери, а він — як раптом зрозумів Страйк — був так собі.

— І пляшку вина, яку тобі купив, забув,— збрехав він.— Повне лайно. Краще тобі мене вигнати.

Ніна засміялася, хай мимоволі, а Страйк відчув вібрацію телефону в кишені й автоматично витягнув його.

Робін. Він гадки не мав, що їй треба, що дзвонить у суботу.

— Вибач,— сказав він Ніні,— треба прийняти дзвінок... то щось термінове, від помічниці...

Усмішка злетіла з її обличчя. Ніна розвернулася і пішла геть коридором, лишивши його стояти в пальто.

— Робін?

— Ти живий? Що сталося?

— Як ти...

— Отримала голосове повідомлення, яке звучало так, ніби на тебе напали!

— Господи, я тобі дзвонив? То, мабуть, коли я впустив телефон. Так, сталося саме це...

За п’ять хвилин, розповівши Робін, що сталося, Страйк повісив пальто і на запах пішов до вітальні, де Ніна накрила стіл на двох. Кімнату освітлювала настільна лампа; Ніна прибрала і поставила свіжі квіти. У повітрі сильно пахло горілим часником.

— Вибач,— сказав Страйк, коли вона повернулася з тарелем.— Іноді я шкодую, що не маю роботи з нормованим графіком.

— Пий вино,— прохолодно відповіла вона.

Ситуація була дивно знайома. Як часто він сидів перед жінкою, яка дратувалася, бо він запізнився, відволікався, не цінував моменту? Але тут роздратування було принаймні мінорне.

Якби він вечеряв з Шарлоттою і прийняв би дзвінок від іншої жінки, щойно зайшовши, то міг би чекати на виплеснуте в обличчя вино і розбитий посуд. На цій думці від відчув більше приязні до Ніни.

— З детективів паскудні залицяльники,— сказав він їй, сідаючи.

— Не такі уже й паскудні,— відповіла Ніна, подобрішавши.— Не думаю, що це така робота, від якою