Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Укотре я запитую себе, чому я тут опинилася. Я не можу взяти на себе всю відповідальність, це дуже важкий тягар, мені, мабуть, ще й не поталанило — Всесвіт, мабуть, відвернувся від мене. Коли світ зраджує мене, я сама стискаюся, немов жива мідія, на яку капнули лимонним соком. Я не можу підставити другу щоку, я не можу зустрічати ворожість з іще більшою довірою.

Одного разу я вдарила Ісайю. Я розповідала йому, що коли у Сіорапалука, далеко в затоці, скресав лід, ми, діти, стрибали з крижини на крижину, чудово усвідомлюючи, що коли ми посковзнемося, то опинимося під льодом і течія понесе нас у Неррівік — матір морів, звідки ніколи не повертаються. Наступного дня він хотів почекати мене перед «Бруґсеном», на площі біля гренландської статуї, але коли я вийшла з крамниці, його там не було. Я пішла по мосту і побачила його внизу на льоду — тоненькому льоду, який тільки-но став і трохи підтанув знизу від течії. Я не закричала — я не могла кричати, а спустилася вниз до туалету на набережній і м’яко покликала його, і він прийшов, обережно шкандибаючи по льоду, і коли він ступив на кругляк, я його вдарила. Удар був, мабуть, — як це буває у разі насильства — квінтесенцією моїх почуттів до нього. Він ледве встояв на ногах.

— Ти мене б’єш, — сказав він і, моргаючи крізь сльози, озирнувся, шукаючи зброї, щоб розпороти мені живіт.

Але потім, зробивши простий, але великий крок, він звернувся до своїх безмежних природних резервів.

— Naammassereerpog, до цього можна звикнути, — сказав він.

Я такої глибокодумності не маю. Можливо, це одна з причин того, що все вийшло так, як вийшло.

Навколо тихо, але я знаю, що за спиною у мене стоїть людина. Потім Верлен спирається ліктем об поручні, дивлячись разом зі мною у бік моря. Він знімає робочу рукавицю і дістає з нагрудної кишені трохи рису.

— Я думав, що всі гренландці коротконогі і трахаються як свині, а працюють, тільки коли голодні. Єдиний раз, коли я там був, ми везли гас до одного міста десь на півночі. Ми заливали гас прямо в резервуари, що стояли на березі. У якийсь момент з’явився човен з маленьким чоловічком, який, вистріливши з рушниці, щось прокричав. Потім усі вони побігли до своїх халуп і, повернувшися з рушницями, вирушили в море в своїх яликах або почали стріляти прямо з берега. Якби я не був напоготові, через тиск вилетіли б шланги з резервуарів. Виявилося, що все це через те, що йшов косяк якоїсь риби.

— Яка це була пора року?

— Можливо, липень або початок серпня.

— Білуха, — кажу я. — Маленький кит. Отже, це було біля одного з урочищ на південь від Упернавіка.

— Ми послали телеграму в торгову компанію про те, що вони припинили роботу й пішли на рибний лов. Нам відповіли, що це відбувається кілька разів на рік. Так завжди з примітивними народами. Коли їхні шлунки повні, вони не бачать ніяких причин працювати.

Я розуміюче киваю.

— У Гренландії вважають, — кажу я, — що філіппінці — це нація ледачих дрібних звідників, яких можна використовувати на морі тільки тому, що їм не треба платити більше долара на годину, але що їх постійно треба годувати великими порціями свіжозвареного рису, якщо не хочеш зненацька дістати ножа в спину.

— Це правда, — каже він.

Він присувається до мене, щоб не кричати. Я дивлюся у бік містка. На тому місці, де ми стоїмо, ми як на долоні.

— На цьому кораблі свої закони. Деякі закони встановив капітан. Деякі — Терк. Але не всі закони встановлені ними. Вони залежать від нас — від щурів.

Він усміхається мені, зуби його на тлі темної шкіри — немов глазуровані шматочки крейди. Він ловить мій погляд.

— Фарфорові коронки. Я сидів у в’язниці в Сінгапурі. Через півтора року у мене в роті не лишилося жодного зуба. Щелепа була скріплена оцинкованим сталевим дротом. І ми влаштували втечу.

Він ще ближче притуляється до мене.

— Це там я зрозумів, що на дух не виношу поліцейських.

Коли він випростується і йде, я залишаюся стояти, дивлячись на море. Починають падати білі пластівці. Але це не сніг. Це з палуби. Я дивлюся на себе. По всій довжині від коміра до резинки на талії мій пуховик розпорото одним розрізом, який, не зачепивши підкладки, відкрив порожнини, звідки тепер, кружляючи навколо мене, немов сніжинки, виривається пух. Я знімаю куртку і складаю її. Коли я йду палубою, я згадую, що має бути холодно. Але я не відчуваю холоду.

5

Комітет торгового флоту із забезпечення побутових умов моряків розсилає своїм передплатникам пакети з дев’ятьма відеофільмами. На великому екрані в спортивній каюті Сонне приготувався показувати перший з них. Я сідаю в останньому ряду. Коли на екрані з’являється захід сонця над пустелею, я тихо прокрадаюся до виходу.

На другій палубі в двох розташованих один проти одного рядах шаф зберігаються інструменти і запасні частини. Я вибираю хрестоподібну викрутку. Потім безладно риюся в шафах. В одній з дерев’яних шухляд я знаходжу сірі кульки від підшипника із слідами мастила, кожна з них трохи більша за м’яч для гольфа і загорнута у промащений папір. Я беру одну з них.

Піднявшись по трапу, я виходжу на ют. Крізь два довгих вікна з приміщення, де показують фільм, проникає світло. Ставши навколішки, я підповзаю до вікна і заглядаю всередину. Тільки коли мій погляд знаходить і чорну блискучу потилицю Верлена, і контури в’юнкого волосся Яккельсена, я повертаюся в коридор. І відмикаю каюту Яккельсена.

Тепер у ящику під ліжком тільки постільна білизна. Але шахи як і раніше на своєму місці. Я засовую коробку під светр. Потім якийсь час прислухаюся біля дверей і повертаюся до своєї каюти. Здалеку, незрозуміло з якого боку, через металевий корпус доноситься звуковий супровід фільму.

Я кладу коробку в шухляду столу. Дивне відчуття — бути володарем предмета, який залежно від того, в якому порту його знайдуть, може забезпечити своєму власникові від трьох років умовного ув’язнення до смертного вироку.

Я надягаю тренувальний костюм. Металеву кульку я зав’язую в довгий білий банний рушник, який складаю вдвічі. Потім вішаю його назад на гачок. І сідаю чекати.

Коли доводиться довго чекати, потрібно в цей час чимось