Полонез для мера - Тетяна Ковтун
Назад поверталися мовчки. З Вереса важко було витягнути зайве слово – його примусили до важких спогадів. Вуїч фізично стомилась, а розповідь генерала її ошелешила. Вона прямувала сюди з твердим переконанням, що доля покарала його цілком справедливо. Але виявилося, те, як вчинив Сашко заради коханої, з погляду Асі, важко було назвати гріхом, він став заручником свого шлюбу з Томкою, і тепер під укіс могло піти все його життя.
Верес був просто благородним лицарем, який взяв на себе проблеми найближчих людей. Водночас намагався досконечно, з гідністю втілити своє життєве призначення на цій землі. Але й те, й інше важко поєднувалось. А поєднавшись, утворило вибухову суміш. Його поведінка розбестила Тамару, – думала Вуїч. Розбестила і навіть розізлила цю вередливу і далеку від практичних проблем жінку, яка вдалася до несправедливих обвинувачень. А сам герой ризикував надірвати собі жили. Насправді не такий вже він незворушний, цей генерал, як здається на перший погляд. Душа у нього беззахисна. Варто піддати розголосу його особисту історію, підлити отрути до негласних службових характеристик, підставити ніжку – і генерал втратить ту ефектну впевненість у собі, якою разюче відрізнявся від решти колег, – вирішила Ася.
Отож, після сповіді Вереса вона ладна була вже засуджувати його за протилежне – за надмірну поступливість і м’якість стосовно Томки й пасерба. Зрештою, він і так молодець, що при своїй складній сімейній ситуації тримає хитку рівновагу. Інша нехай супер-пупер порядна і сильна людина навряд чи могла б зробити більше. А що Олександр Володимирович – професіонал вищої проби, то про те й мови немає. Чого ж іще вимагати від нього – кинутися обеззброєним на амбразуру?
Ася похнюпилась і відчувала себе присоромленою. Суд над колишнім однокурсником не вдався. В жінки з’явилося гостре відчуття, ніби і вона, і Сашко, і навіть ціле місто потрапили в тенета, розставлені якимось мегабраконьєром.
Сонце сховалося за хмари. Небо над містом затягнуло фіолетовою пеленою. По склу автомобіля задріботіли крихкі крижинки.
– Я на роботу. Треба складати звіт. Тебе куди підвезти? – запитав Олександр. – Не журись, поки що для цього немає особливих причин.
Машина зупинилася біля зупинки трамвая. За мить у його розчахнених дверях стояла і махала шарфом генералу мініатюрна жінка з великими сумними очима. В іншій руці вона тримала подарований букетик мімоз.
Цього дня пробудження було солодким, як у дитинстві. Олександр пам’ятав сон, який йому наснився. То, власне, був повтор його перших вражень від Парижа. Обійнявшись, вони з Тамарою стояли в готельному номері біля вікна і спостерігали за річкою. Там відбувалося чарівне дійство: зазвичай спокійна поверхня Сени збурилася зсередини, вода ніби закипіла і з шипінням виринула вгору на висоту в кілька метрів. Це запрацювали фонтани, вбудовані у річище. Дивне видовище! Запрограмовані рухи невидимих ручаїв вели свою партію, на них накочувались інші, річка вигиналася, ніби кішка під час стрибка, здригалася від штучних хвиль і відкидала їх якомога далі, миттєво заспокоюючись. «Яка краса!» – вигукнула Тома і обвила його шию руками. Можливо, саме в ті хвилини між ними пробігло щось таке, чого вони не знали раніше. Це був не звичний фізичний потяг, а дотик їхніх душ. Тамара після десяти років безпліддя відчула, що носить під серцем дитину Вереса. Але сон ще тривав… Раптом чарівна музика, що долинала з боку Сени, обірвалася і вії чоловіка затріпотіли. Далі був новий сон, продовження якого Олександр не бажав. Почувся голос міністра. На якійсь службовій нараді він оголошував хвилину мовчання по загиблому колезі. Якому? Ім’я прозвучало невиразно, а може, Верес просто не хотів почути це ім’я? Внутрішній поштовх примусив його розплющити очі. Настінний годинник показував сьому ранку.
Кілька хвилин у ванній – і холодна дніпровська вода привела Олександра в робочий стан, примусила зазирнути у дзеркало і зазначити, що на чолі з’явилося кілька нових мімічних зморшок. Генерал увімкнув програвач і поставив диск з дуетом Андреа Бочеллі і Сари Брайтман, «Time to say good-bye» – сумний гімн коханню. Саме цю пісню він чув уві сні. Сніданок пройшов без жодного задоволення, у товаристві Інвара. День, що мав відбутися за визначеним планом, розпочинався із зустрічі з Думановим.
Цей нахабнуватий чолов’яга з курортного містечка наполегливо видряпувався по соціальній драбині нагору і, здається, мріяв уже про мандат народного депутата. Щоразу стикаючись із Думановим під час сесій у міській раді, Олександр дивувався його пістрявим краваткам, дорогим костюмам і верткій ході. Напевне, так би пересувався барс, якби перетворився на людину. Фізична виправка спецназівця давалася взнаки. З п’ятнадцяти років – майстер зі стрільби з позиції «стійка», «коліно», лежачи. Самбо і дзюдо – без проблем. Перебуваючи поряд з Аліком, слід було завжди бути насторожі. Та найбільше боялися його лихого язика і недоброго погляду. А останнім часом хоч бери і обходь його десятою дорогою, тому що у Думанова розвинулася манія першості. Відтак він постійно призначав когось за свого суперника – того, хто краще за нього вів свій бізнес, був вдатнішим у політиці і більше подобався жінкам. Кандидатури на знищення поновлювалися після вдалої розправи.
Алік вчасно прилаштувався під крилом очільника провідної парламентської фракції, й створив таку саму в міській раді. Сталося це невдовзі після того, як у Верховній Раді припинила існування попередня провідна фракція – слідом за своїм головою, розстріляним у донецькому аеропорту. Великий бізнес залишав криваві автографи на політичній карті країни. До старших братів по бізнесу підтягувалися менші, усвідомивши: не потрібно битися за піввідсотка рентабельності, як це робили західні фірми. Навіщо, якщо конкурента можна налякати – сам віддасть те, що має. За думановими стояв цілий клас «братків». Тих, хто жив рекетом і гасав дорогами на крутих іномарках та джипах, сіючи паніку серед законослухняних водіїв. Скрізь чіпко укорінювався гендлярський базарний бізнес, гуманітарка та контрабанда тримали на собі міську торгівлю. Повідкривалися модні кафе та нічні кіоски. Епоха яскравих етикеток і підроблених товарів потребувала своїх героїв – тих, хто сприймав світ і стверджувався в ньому через обман, відкат і тиск. Алік відчував себе в цій обстановці, як риба у воді.
Черговий віддав честь генералу і попередив:
– На вас чекають.
Верес побачив у приймальні гордий східний профіль Думанова. Яскрава краватка красувалася під комірцем розкішної сорочки. Костюм, лаковані черевики і брендовий годинник на зап’ястку свідчили про рівень самоповаги відвідувача.
– Доброго дня. Заходьте, – запросив Верес колегу по міській раді, пропустив його вперед, після чого міцно причинив за собою двері.
