Привид - Ю. Несбе
Коли Пан Великий та Пан Малий вперше заговорили про необхідність транспортувати пакунки до Бангкока, це прозвучало як повна маячня. Зрештою, нема іншої країни у світі, де вуличні ціни на дурман були б вищі за ті, що мають місце в Осло, тож навіщо займатися збитковим «експортом»? Та він не став розпитувати, бо знав, що відповіді все одно не діждеться — і слава Богу. Але зазначив, що в Таїланді спійманих на контрабанді героїну засуджують до страти, і забажав підвищення платні.
Хлопці розсміялися. Спочатку маленький, а потім великий. Тордові мимоволі подумалося, що, мабуть, коротші нервові волокна швидше реагують на подразники. Може, саме через це кабіни винищувачів робили такими тісними й низькими, щоби відсікти високих і млявих пілотів.
Малий пояснив Тордові своєю англійською з різким, схожим на російський, акцентом, що то був не героїн, а дещо абсолютно нове, настільки нове, що навіть іще не було закону про його заборону. А коли Торд спитав, чому ж тоді треба провозити контрабандою легальну речовину, двійко розреготалися ще гучніше і сказали, щоби він не теревенив зайвого, а сказав: так чи ні.
Щойно Торд Шульц сказав «так», як у його свідомості негайно промайнула думка: «А що б сталося, якби я сказав “ні”?»
Це було шість подорожей тому.
Торд Шульц уважно оглянув пакунок. Кілька разів він подумував полити миючою рідиною ті презервативи та пакети для морожених продуктів, у які пакувався товар, але йому сказали, що собаки-шукачі здатні розрізняти запахи, і тому їх не так-то й легко збити з пантелику. Увесь фокус полягав у тім, щоби пластиковий пакет був запечатаний герметично.
Торд Шульц трохи почекав. Але не сталося нічого. І він багатозначно прокашлявся.
— Ой, ледь не забув, — озвався Пан Малий. — Маємо розрахуватися за вчорашню доставку…
З цими словами він із лиховісною посмішкою ковзнув рукою в кишеню. А може, й не лиховісною, може, то був своєрідний гумор у східноєвропейському стилі. Торду захотілося вдарити його, дунути цьому мерзотнику в пику димом цигарки без фільтра і хлюпнути йому у вічі віскі дванадцятирічної витримки. То був би гумор у західноєвропейському стилі. Та натомість він ледь чутно промимрив «дякую» і взяв конверт. Він був тонкий на дотик. Напевне, там великі купюри.
Трохи згодом він знову стояв біля вікна, дивлячись, як авто розчиняється в темряві. Звук його двигуна потонув у ревінні чергового «Боїнга-737». А може, й 600. Літак нового покоління — однозначно. Бо гуде більш гортанно й на вищих частотах, аніж стара класика. Торд Шульц побачив у вікні своє відображення.
Так, він узяв їхні гроші. І продовжуватиме брати їх. Брати все, що трапляється на життєвому шляху. Бо він — не Дональд Дрейпер. Він — не Чак Їгер і не Ніл Армстронг. Він — Торд Шульц. Безхребетний пілот по вуха в боргах. І з кокаїновою проблемою. Не треба було…
Його думки потонули в гуркоті наступного літака.
* * * * *
Бісові церковні дзвони! Татку, чи бачиш ти усіх отих так званих близьких родичів, що зібралися біля моєї труни? Вони плачуть крокодилячими сльозами, а на їхніх скорботних пиках написано: «Густо, чому ж ти так і не навчився бути таким, як ми?» Гей ви, мерзотні, впевнені у своїй правоті лицеміри! Не навчився, бо не зміг! Не зміг бути таким, як моя прийомна мати — недоумкувата зіпсута дурепа, яка тільки й знає, що розпатякує про те, яке все навкруг чудове — треба лише читати правильні книжки, слухати правильного гуру й споживати правильні трави — чорти б їх забрали. А коли хтось руйнував оту плутану мудрість, на яку вона купилася, то вона завжди ходила однією й тією ж самою картою: «До чого ж ми докотилися: війни, несправедливість, люди розучилися жити в гармонії з самими собою». Затям три речі, дівчинко. Перше: війна, несправедливість, відсутність гармонії — це природно. Друге: ти — найменш гармонійна з усієї вашої огидної сімейки. Тобі хотілося лише того кохання, в якому тобі було відмовлено, а на те кохання, яке тобі виявляли, тобі було начхати, ти його впритул не помічала. Вибачте, Рольфе, Штайне та Ірен, але в її душі було місце лише для мене. Що робить пункт третій ще цікавішим: я ніколи тебе не кохав, дівчино, хоч як би тобі не здавалося, що ти моє кохання заслужила. Я називав тебе мамою тому, що тобі це було приємно, а мені спрощувало життя. Коли я зробив те, що зробив, це сталося через те, що ти дозволила мені це зробити, а я не міг стриматися. Бо такий я є.
Рольфе, ти, принаймні, сказав мені, щоби я не називав тебе татком. Ти й справді намагався любити мене. Але природу не обдуриш: ти збагнув, що більше любиш свою рідну плоть та кров — Штайна та Ірен. Коли я сказав іншим людям, що ви — мої прийомні батьки, я помітив поранений вираз в очах у мами. І ненависть у твоїх. Не тому, що слова «прийомні батьки» зменшили тебе до розміру тієї єдиної функції, яку ти виконував у моєму житті, а тому, що я завдав душевної рани жінці, котру ти — незрозуміло за що — кохав. Гадаю, ти був достатньо чесним, щоби побачити себе таким, яким бачив тебе я: індивідом, котрий, отруївшись власним ідеалізмом, в якийсь момент свого життя зобов’язався виростити дитину-підкидька, але невдовзі зрозумів, що на його банківському рахунку утворився дефіцит. Щомісячної суми, яку тобі виплачували за моє виховання, не вистачало для покриття реальних витрат. Згодом ти виявив, що я перетворився на зозуленя в чужому гнізді. А потім я пожер усе. Все, що ти любив. Усіх, кого ти любив. Тобі раніше слід було здогадатися, Рольфе, і викинути мене геть! Ти перший побачив, що я став красти. Спочатку то було лише сто крон. Я відпирався і заперечував. Казав, що то мені мама дала ту сотню. «Хіба ж не так, мамо? Це ж ти дала мені ті гроші?» А матуся, трохи повагавшись, зі сльозами на очах кивнула і сказала, що достеменно не пам’ятає. Наступного разу то вже була тисяча. Із шухляди твого столу. Ти сказав, що то були
