Привид - Ю. Несбе

Проте його манера сидіти у кріслі залишилася тою ж самою — скоріш горизонтальною, аніж сидячою.

— Маєш кращий вигляд, — зауважив Хаген.

— І ваше місто — також, — відповів Харрі, перекочуючи між губами незапалену цигарку.

— Ти так вважаєш?

— Еге ж. Чудовий Оперний театр. На вулицях менше наркоманів.

Хаген підвівся і підійшов до вікна. З шостого поверху поліцейської штаб-квартири було видно, як купається в сонячному сяйві новий район Осло — Бйорвіка. Повним ходом ішло розчищення завалів, що нагромадилися після знесення старих споруд.

— Минулий рік позначився помітним падінням смертності від передозування серед наркоманів.

— Ціни зросли — споживання впало. І міськрада отримала те, чого давно прагнула. Осло більше не фігурує на першому місці в європейській статистиці зі смертності від передозування.

— Що ж, щасливі деньки повернулися знов. — Харрі заклав руки за голову; здавалося, що він ось-ось вислизне з крісла.

Хаген зітхнув.

— Ти так і не сказав мені, що привело тебе до Осло, Харрі.

— Невже?

— Авжеж. А конкретніше — до групи боротьби зі злочинністю.

— А хіба є щось незвичайне в бажанні відвідати своїх колишніх колег?

— Немає. Але це стосується звичайних комунікабельних людей.

— Ну-ну. — Харрі стиснув зубами фільтр цигарки «Кемел». — Мій фах — убивства.

— Ти хотів сказати «мій колишній фах»?

— Що ж, давай перефразую: розслідування вбивств — це моя професія, це — сфера моєї спеціалізації. І ця сфера й досі залишається тією цариною, в якій я ще дещо шурупаю.

— То що ж ти хочеш?

— Професійно займатися своєю справою. Розслідувати вбивства.

Хаген здивовано вигнув брову.

— Хочеш знову працювати на мене?

— А чом би й ні? Якщо мене не зраджує пам’ять, я був одним з найкращих.

— А ось тут слід зробити невеличке уточнення, — зауважив Хаген, відвернувшись до вікна. — Так, ти був найкращим. — І вже тихіше додав: — Найкращим і найгіршим.

— Мені хотілося б зайнятися вбивствами, пов’язаними з наркотиками.

Хаген скептично посміхнувся.

— А яким конкретно? За останні півроку у нас їх було аж чотири. Але в розслідуванні жодного з них ми не просунулися вперед ані на сантиметр.

— Я маю на увазі вбивство Густо Ганссена.

Хаген нічого не відповів й уставився пильним поглядом на наркоманів, розпростертих на траві біля дороги. І до його голови прийшли непрошені неприємні думки. Шахраї, що незаконно отримують соціальну допомогу. Крадії. Терористи. Чому він частіше бачить їх, а не працьовитих службовців та робітників, що насолоджуються чесно заробленим відпочинком, гуляючи під лагідним вересневим сонцем? Може, він дивиться на світ чисто як полісмен? І тому багато чого не помічає у своїй поліцейській сліпоті? Хаген майже не чув, що казав йому Харрі, сидячи в кріслі позаду нього.

— Густо Ганссен, вік — дев’ятнадцять років. Знаний поліцією, товкачами та клієнтами. Його знайшли мертвим у квартирі на вулиці Гаусманнс-гате дванадцятого липня. Помер від втрати крові після пострілу в груди.

Хаген несподівано вибухнув сміхом.

— А чому ти хочеш зайнятися якраз тією єдиною справою, яку нам вдалося розслідувати?

— Гадаю, ти сам знаєш відповідь на своє запитання.

— Так, знаю, — зітхнув Хаген. — Але якби я знову взяв тебе на роботу, то мені довелося б долучити тебе й до інших справ. Наприклад, до справи підсадного агента поліції.

— Та я хотів би зайнятися Ганссеном.

— Якщо висловлюватися цифрами, то існує приблизно сотня причин, через які ти ніколи не отримаєш цієї справи, Харрі.

— Назви конкретно хоча б деякі з них.

Хаген обернувся до Харрі.

— Достатньо назвати хоча б першу з них. Цю справу вже розслідували.

— А глибше ви копали?

— Цю справу вели не ми, а відділ кримінальної поліції. До того ж, я не маю вакансій. Навпаки: намагаюся здійснити скорочення штату. Тому навіть чисто офіційно не можу тебе взяти. Мені продовжувати, чи й так ясно?

— Ясно. А де він?

Хаген показав у вікно по той бік галявини на сіру кам’яну будівлю, що ховалася за пожовклими липами.

— У Ботсені, — пояснив Хаген. — У камері попереднього ув’язнення. Наразі.

— Відвідини заборонені?

— А хто ж це примудрився знайти тебе аж у Гонконгу і розповісти про цю справу? Невже це…

— Ні, не він, — відказав Харрі.

— Тоді хто?

— Дід Пихто.

— Хто все ж таки?

— Можеш вважати, що я прочитав про це в Інтернеті.

— Навряд чи, — злегка посміхнувся Хаген, примруживши байдужі, немов неживі, очі. — Газети писали про це лише один день, а потім про цей випадок забули. До того ж, не було названо жодного імені. Якщо конкретно, то була всього-на-всього одна стаття про обдовбаного наркомана, який застрелив іншого наркомана через наркотики. Нічого цікавого там не було. Нічого екстраординарного, що могло б привернути підвищену увагу.

— Ага. Нічого, окрім тієї обставини, що обидва наркомани були майже підлітками, — зауважив Харрі. І додав, змінивши тембр голосу: — Одному було вісімнадцять, а другому — дев’ятнадцять.

Хаген знизав плечима.

— Достатньо дорослі, щоби зважитися на вбивство, достатньо дорослі, щоби померти. Наступного року їх мали б призвати до війська.

— Ти міг би організувати мені розмову?

— Хто розповів тобі про це, Харрі?

Харрі задумливо потер підборіддя.

— Один приятель з відділу експертів-криміналістів.

Хаген посміхнувся, і цього разу його посмішка поширилася й на очі.

— Ти такий люб’язний, Харрі, хоч до рани прикладай. Наскільки мені відомо, у тебе в поліції є три приятелі: Бйорн Гольм та Беата Льон. Хто з них?

— Беата. Ти організуєш мені відвідини?

Хаген сів на край столу й уважно поглянув на Харрі. А потім перевів погляд на телефон.

— Лише за однієї умови, Харрі. Пообіцяй мені, що обходитимеш цю справу десятою дорогою. Зараз у нас в стосунках з кримінальною поліцією суцільна ідилія, і я цю ідилію порушувати не збираюся.

Харрі скорчив гримасу. І сповз у кріслі ще нижче, немов збираючись роздивитися пряжку на своєму ремені.

— Значить, тепер ти з шефом кримінальників — друзі нерозлийвода?

— Мікаель Бельман на Крипо вже не працює, — відказав Хаген. — Саме тому в наших стосунках тепер панує ідилія. Сонце й троянди.

— Нарешті спекалися того психопата? Дійсно, щасливі дні настали…

— Навпаки, — саркастично посміхнувся Хаген. — Присутність Бельмана лише посилилася. Бо зараз він — у цій будівлі.

— От зараза! Невже керує групою боротьби зі злочинністю?

— Борони Боже. Він майже рік очолює відділ боротьби з організованою злочинністю — Оргкрим.

— Мені казали, у вас відбулися великі перестановки.

— Так. В Оргкримі. Вони взяли й звалили докупи всі колишні сектори: грабунки, контрабанду та наркотики. Всім цим зараз займається відділ боротьби з організованою злочинністю. Там наразі понад дві сотні співробітників — найбільший відділ