Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

— Даю слово, угода залишиться незмінною.

— Ми мусимо подумати.

— На жаль, панове, час для роздумів — це занадто велика розкіш в моєму становищі, — сказав Ніколаєв, — приймайте рішення тут і зараз.

Габор зиркнув убік двох сербів, що несподівано підійшли до них ближче. Навряд чи вони так просто відпустять їх з цього острова.

— Гаразд, ми згодні, — видихнув він.

В темряві почулося, як Лайош спересердя вилаявся, промовивши щось на зразок «Курва твоя мати!», даючи зрозуміти, що не в усьому згоден з товаришем. Однак, рішення було прийнято без нього.

— Завтра опівночі на цьому ж місці зустрічаємось знову. Я сповіщу вам частоту хвилі для отримання радіограми, — мовив посол, — чи має панство до мене питання?

— Подейкують, що тут, на острові, оселився маніяк, — сказав Габор, — це правда чи лише чутки?

— Не читайте будапештських газет, — відповів Ніколаєв, — мабуть, за маніяка сприйняли когось із моїх сербів. А їм того тільки й треба. Менше людей від того тут вештається.

— Так я й думав. На все добре, — попрощався Габор, і вони з Лайошем подалися до свого човна.

Розділ IV

Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лічниця. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», — промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди... За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.

Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.

— Verdammt noch mall[1] — від несподіванки викрикнув він.

Потім звів очі догори і люто додав:

— Vepriss dich!..[2]

— Докторе Шоймане? — раптом почулося звідкілясь.

Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.

На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.

— Ви спізнюєтесь, докторе, — знервовано промовив той, — швидше, в нас мало часу!

Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м'язи сердито сіпалися.

— Ми домовились на десяту, пане докторе, — нагадав Цахер, — а зараз майже пів на одинадцяту.

— Пробачте, я...

«Сумнівався до останньої миті», — хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.

— Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, — промовив натомість він.

— Ви хіба не львів'янин, чорт забирай?

— Ні.

— Гаразд, ходімо.

Цахер потягнув до себе важкезні двері і пропустив його в темний коридор.

— Мені дивно, чесно кажучи... — промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.

— Що саме вам дивно? — запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.

Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.

— Що саме вас дивує? — повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.

— Чому ви запросили мене в... «дурку»?..

Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.

— Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?

— Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! — лікаря почала розбирати лють. — Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!

Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.

— Не турбуйтесь, докторе, — спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, — я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?

— Приніс, — обережно сказав Шойман.

— Давайте сюди.

Лікар неохоче дістав з валізи паперовий згорток і передав співрозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освітлене вже третім сірником, розплилося в приязній усмішці.

— Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, — промовило воно, — ходіть за мною.

Попри таке запрошення, Цахер повів його далі кудись донизу, освітлюючи дорогу лише черговим сірником. Якщо рай справді існував, то він мав би знаходитись десь у підвалі міської «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зуміє відібрати свої гроші назад, і його потроху почав охоплювати відчай.

Декілька хвилин вони йшли довгим лабіринтом, дослухаючись до приглушених криків, що долинали згори. Тільки тепер Шойман відчув, які ж насправді важкі його валізи. Щоразу, коли зачіпався ними за темну стіну, доктору здавалось, що він от-от покине цей тягар до бісової матері, тільки б не відстати від свого проводиря.

— Чому... ми... йдемо... цим... підземеллям? — долаючи важке дихання, запитав доктор.

— Тому, що вкрай необхідно, щоб нас ніхто не побачив по дорозі, — пояснив Цахер.

— По дорозі... куди?..

— Я ж вам говорив.

— Та срати я хотів на ваш втрачений рай, — закричав Шойман, — поясніть усе до ладу!

Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.

— Ми прийшли, — сказав Цахер, — найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд...

З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.

— Слава Богу, — зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.

Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.

— Зачекайте, — промовив той, роззираючись довкола, — часом цими околицями з «дурки» тікають психи.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Шойман.

— Колись у цій лікарні працював психіатром.