Замкнена кімната - Пер Валє

— Я не бачу ніяких помилок у діях нашого патруля, — почав захищатися службовець.

Боронить своїх людей, і не важко зрозуміти чому. Останнім часом поліцію критикують дедалі гостріше, стосунки з населенням погіршились, а навантаження майже подвоїлось. Через це люди масово звільняються з поліції, і, на жаль, кидають роботу, як правило, найкращі. Хоч у країні. зростає безробіття, добру заміну знайти важко. А тим, що залишились, треба триматися разом і боронити один одного.

— Може, й так, — погодився Мартін Бек.

— Хлопці зробили все, що належало. Зламавши двері і знайшовши в квартирі труп, вони викликали слідчого.

— Того Густавсона?

— Так. Він з кримінальної поліції. Це його справа робити висновки й називати в рапорті все, що, крім трупа, було помічене. Я вирішив, що вони звернули його увагу на пістолет і він забрав його.

— А потім не згадав про нього в рапорті?

— Таке часом буває, — сухо відповів службовець.

— Ось що, схоже, що в кімнаті зовсім не було зброї.

— Так, схоже, але я довідався про це аж у понеділок, коли розмовляв з Крістіансоном і Квастму. І відразу переслав усі папери на Кунгсгольмсгатан.

Та поліційна дільниця і будинок кримінальної поліції містилися в одному кварталі, і Мартін Бек дозволив собі зауважити:

— Це не так уже й далеко.

— Ми тут не допустилися ніякої помилки, — заперечив службовець.

— Мене, власне, більше цікавить, що сталося з Свердом, аніж те, хто зробив яку помилку.

— Навіть якщо хтось і допустився помилок, то принаймні не служба охорони громадського порядку.

М'яко кажучи, натяк був прозорий, і Мартін Бек вирішив за краще скінчити розмову.

— Дякую за допомогу, — сказав він. — До побачення. Наступним на проводі в нього опинився слідчий Густавсон, який справляв враження страшенно замороченого.

— Ага, та справа, — згадав він. — Так, незрозуміла історія. Але я вважаю, що таке буває.

— Що саме?

— Незрозумілі історії, загадки, яких просто не можна відгадати. Відразу видно, що дарма братися за них, краще відразу махнути рукою.

— Будьте такі ласкаві й прийдіть сюди, — сказав Мартін Бек.

— Зараз? На Вестбергу?

— Авжеж.

— На жаль, це неможливо.

— Справді? — Мартін Бек глянув на годинник. — Скажімо, о пів на четверту.

— Але я просто не…

— О пів на четверту, — ще раз сказав Мартін Бек і поклав трубку.

Він підвівся й почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.

Гарний початок, нічого не скажеш. Так воно здебільшого й буває останні п'ять років, усе частіше доводиться найперше з'ясовувати, як діяла поліція. І не раз виходить, що зробити. це важче, ніж розслідувати саму справу.

Альдор Густавсон з'явився о п'ятій хвилині на п'яту.

Його прізвище нічого не казало Мартінові Беку, але обличчя було знайоме. Худорлявий брюнет років тридцяти, розхристаний і зухвалий.

Мартін Бек згадав, що інколи бачив його в кімнаті чергових стокгольмської кримінальної поліції та в інших, не таких почесних місцях.

— Сідайте, будь ласка.

Густавсон умостився в найзручніше крісло, закинув ногу на ногу й витяг сигару. Тоді запалив її і сказав:

— Марудна історія, правда? Ну, які будуть запитання?

Мартін Бек хвилину помовчав, крутячи між пальцями кулькову ручку. Тоді спитав:

— Коли ви прибули на Бергсгатан?

— Увечері, десь близько десятої.

— І що ви там побачили?

— Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.

— Де були патрульні?

— Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.

— Вони весь час охороняли двері?

— Казали, що весь час.

— А що ви… що ти зробив?

— Ясно що — зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.

— Але ти зробив інший висновок?

— Авжеж. Усе видно як на долоні. Двері були замкнені зсередини на три чи на чотири різних замки. Хлопці насилу їх зламали. І вікно взяте на защіпку, й завіса спушена.

— Вікно у залі було взяте на защіпку?

— Ні. Вони як зайшли, то відразу його відчинили. А то там не можна було б устояти без протигаза.

— Скільки ти там пробув?

— Недовго. Лише доти, доки переконався, що кримінальній поліції там нема чого робити. Це ж було або самогубство, або природна смерть, то хай собі нею займається відділ громадського порядку.

Мартін Бек погортав папери.

— Я не бачу опису вилучених речей.

— Справді? Виходить, забули. А з другого боку, що там було вилучати? Самий мотлох. Стіл, стілець, ліжко та ще в кухні різний непотріб.

— Але ти оглянув усе?

— Аякже. Все добре оглянув, перше ніж дав дозвіл.

— На що?

— Як на що? Не розумію.

— На що ти дав дозвіл?

— Забрати тіло, а на що ж. Адже треба було зробити експертизу. Навіть якщо це самогубство, треба зробити розтин, такий порядок.

— Ти можеш підсумувати свої спостереження?

— Аякже. Що тут підсумовувати. Тіло лежало приблизно за три метри від вікна.

— Приблизно?

— Так, я не взяв із собою рулетки. Видно було, що старий пролежав місяців два, одне слово, геть розклався. В кімнаті було два стільці, стіл і ліжко.

— Два стільці?

— Так.

— Ти тільки-но казав, що один.

— Справді? Ні, мабуть, таки два. Ще там була поличка зі старими газетами й книжками. А в кухні дві-три каструлі, кавник і таке інше.

— Що інше?

— Консервний ключ, ножі, виделки, відро на сміття.

— Так. А на підлозі щось лежало?

— Нічогісінько, крім трупа, звичайно. Я питав патрульних, але й вони сказали, що нічого не знайшли.

— У квартиру ще хтось заходив?

— Ні. Я питав поліцаїв, і вони сказали, що ніхто не заходив. Ніхто, крім мене і їх двох. Потім приїхали хлопці з фургоном і забрали труп у поліетиленовому мішку.

— І вже встановлено, від чого Сверд помер.

— Ну певне. Застрілився. Диво, та й годі. Куди ж він дів пукавку?

— У тебе є якесь більш-менш переконливе пояснення цьому?

— Ніякісінького. Ідіотський випадок. Загадка, якої не можна відгадати, я вже казав. Рідко, але й таке буває, хіба ні?

— А поліцаї що казали?

— Нічого. Тільки, що знайшли мертвого і що все було замкнене зсередини. Якби там була пукавка, то невже б ми її не знайшли. Та й де їй лежати, як не поряд із мерцем.

— Ти з'ясував, хто був покійний?

— Аякже. Прізвище його Сверд, так було написано на дверях. І зразу видно, що він за один.

— І що, ж він за один?

— Покидьок. Мабуть, звичайний алкоголік. Такі саме найчастіше і накладають на себе руки, чи напиваються до смерті, чи вмирають від інфаркту абощо.

— А чогось істотнішого ти не можеш додати?

— Ні. Випадок дивний, я вже казав.