Наперекір - Аманда Рід

— Віталік на вихідних влаштовує вечірку на дачі, хто йде? — Іван плює собі під ноги лушпиння від насіння й дивиться на нас.

У темряві ночі його очі мерехтять. Мерехтять божевільними вогниками. Він просто думками вже на «вечірці», заводить дружбу з крутими хлопцями. Я чула у Віталіка на дачі дуже весело, але жодного разу не відвідувала ті зборища.

— Ну чого ви такі кислі? — простягає мені руку, натякаючи, що хоче ще насіння.

Пірнаю в кишеню куртки та нагрібаю йому гарну жменю. Щоб більше не просив.

Взагалі ми з дівчатами вийшли побігати на стадіоні, але зайшовши купити насіння, зависли на перекладинах для прокачування преса так і не почавши забіг. Кілька хвилин тому до нас підійшов Іван.

— Чим більше народу — тим веселіше! — не вгамовується хлопець. Киває на знак подяки.

— А хто там буде? — вставляє свої «п'ять копійок» Женя, практично здаючись. Якщо Женя піде, я неодмінно складу їй компанію.

— Усі наші, — каже без деталей. — Може ще й Нік з новеньким приєднаються.

Завіса. Згадка новенького, проходить мурашками вздовж хребта.

— А Вадим? — Женя акуратно цікавиться для себе.

— Вадим? — сідає навпочіпки. — Не знаю, якщо принципово, можу пробити.

— Ні, не треба! — пищить дівчинка. — То о котрій, кажеш все починається?

— Вітання! — Іван відповідає невлучно і підіймається на ноги. Дивиться кудись мені за спину й тягне руку для привітання.

— Вадим теж буде, — над головою лунає до болю знайомий голос. Смикаюсь, обертаюсь і дивлюся на новенького.

Чому він з'являється в найнесподіваніші моменти змушуючи губитися від напливу емоцій? І чому він завжди підходить так близько, порушуючи мій особистий простір? Вдирається без дозволу, змушуючи відчувати незручність.

— І я буду, а як щодо тебе Миро? — ледве помітно схиляється до мене. — Прийдеш?

— Я… — задихаюсь від надлишку повітря. — Не знаю. Мабуть? — дивлюсь на дівчат шукаючи їх підтримки. Поруч із новеньким земля йде з-під ніг.

— Мене не буде, — першою оживає Марі.

— А ми зі Мирою підемо! — весело додає Женя, підхоплюючи мене за руку.

— От де ти був раніше? — Іван штовхає Дана у плече. — Я вже пів години їх умовляю. Це буде легендарна вечірка, — задоволено плескає в долоні й простягає мені руку за черговою порцією насіння. Витягаю пачку та пхаю йому в руки:

— Дивись не подавись, Іване! Я йду додому, хто зі мною?

— Ходімо, проведу! Далеко живеш? — озивається Дан.

— Ні! — за мене відповідає Женя. — Там лише кілька метрів, не заблукаєш. Додає вона тому, що вже всім відомо, що Дан не з нашого району.

Брюнетка підходить до мене впритул й шепоче: «Не дякуй!»

А я і не хочу їй дякувати, я хочу придушити її власноруч.

«Якого біса?» — застигає на моєму обличчі німе запитання, якому не судилося отримати відповідь, бо Дан повністю забирає мою увагу, легенько торкнувшись мого живота своєю рукою.

— Ідемо?

— Так! — киваю як заворожена. — До зустрічі, — кидаю дівчатам насамкінець і йду за брюнетом.

— Ну то що, ти йдеш до Віталіка? — Дан заводить розмову першим. — За тебе відповіла подружка, але я хочу почути відповідь особисто від тебе.

— Не знаю, — знизую плечима. Намагаюся тримати дистанцію. — Треба поговорити з мамою. Якщо вона не побачить двійку з хімії, яку мені допоміг отримати Іван, то може й прийду.

Дан хмикає і, сховавши руки до кишень, продовжує йти.

— Тут живеш? — скидає голову вгору, оглядаючи висотку.

— Так, — уповільнюю крок накидаючи на світле волосся капюшон. — Дякую, що провів. — Зупиняюся, залишаючись у тіні. Боюся бути кимось поміченою. Так, я боюсь що нас побачать сусіди.

Дан теж зупиняється. Приймає мої правила, але йти не поспішає. Кидає незрозуміло «Угу», на мою подяку і продовжує дивитись на мене, ніби щось зважує.

— Ну, давай я тебе хоч обійму, — зненацька злітає з моїх губ, коли хлопець робить крок назустріч.

Це ж нормально? Обійми на знак прощання допустимі. 

Підіймаюсь навшпиньки, обіймаючи брюнета за плечі, але цього недостатньо. Він дуже високий. Відчуваю, як під куртку пробираються крижані пальці. Вони блокують шляхи для відступу, притягуючи ближче до себе. Губи опалює чуже дихання, у роті відчувається солодкуватий незнайомий присмак.

Злякано підіймаю очі нагору, але так і не встигаю нічого сказати. Дан цілує мене, наполегливо вимагаючи відповісти на цей поцілунок.

Несвідомо впускаю його, ігноруючи усі можливі наслідки. Посилаю їх під три чорти. Усередині коїться щось незвичайне. Метелики величезною зграєю вмить ринулись вгору, пестячи сонячне сплетіння. Вони забираються в легені, забираючи весь кисень.

Мені стає спекотно. Нестерпно спекотно незважаючи на те, що на вулиці мороз. Хочеться здерти з себе куртку, наблизиться максимально близько.

Це відправна точка. Найбільший пік, після якого моє життя полетить під укіс. Швидко полетить, залишаючи після себе немислимі руйнування.

Лише один поцілунок з тим, від кого всередині оживають метелики, зробить із мене неврівноважену ідіотку.

Він бед-бой, який перевівся до нас у школу. Я — не найпопулярніше дівчисько, але чомусь саме на мене він звернув увагу. І це дорого мені коштуватиме.

Ніколи б не подумала, що битимуся через пацана. Що відганятиму від нього натовпу дівчат. Що ревнощі, з'їдять мене і навіть не подавляться! Не могла це передбачити, бо зараз я почувалася на «сьомому небі» від щастя, зараз у мені зароджувалася любов.

Хіба коханий здатний завдати біль? Це я дізнаюся дуже скоро, тому що знаходитимусь у перших рядах цієї драми…

Його грубі пальці зариваються у волосся. Дан хапає мене за потилицю, притягуючи ще ближче. Роблячи цей поцілунок ще глибшим.

Відірватися один від одного нас змушує його безглузда куртка. Розстебнутий комір так і норовить потрапити до рота. Дан, смикано тягне блискавку вниз, відкидаючи комір убік. Знову хапає мене, притягуючи до себе.

Наші губи нетерпляче стикаються і цього разу брюнет повністю бере ініціативу до своїх рук. Збільшуючи натиск, показує, як йому подобається. Вчить мене невмілу.