Життя в натхненні - Михайло Мішин

Коли почалася війна, мені було чотирнадцять років.

У нас в цей час, 22 червня, була в гостях сестра Оля із своєю донечкою Інною. І повинен був приїхати її чоловік, Никодим Васильович. Коли об'явили, що почалася війна, то Оля забирає свою донечку і їде у Куп'янськ. Вони жили в Куп'янську. Ми попрощалися, і вони поїхали. А ми залишилися у селі.

Коли почалася евакуація, то Ліпа поїхала до Олі. Никодим Васильович вивіз їх у Самарканд, а сам звідти повернувся. І Ліпа якийсь час з нами не жила.

А у Степана якраз старший син Вася народився. Якраз війна почалась - і він народився.

Мій батько був завідуючий тваринницькою фермою. І на літо мене влаштував працювати - телят пасти.

У мене було 20 телят. В обід пригоню їх, закрию. Сама іду, отримаю 20 кг висівок. Несу мішок на плечах. Дам їм поїсти цих висівок, поп'ють вони, і годину ми відпочиваємо. А о другій годині я їх знову виганяю і пасу до вечора.

От я пасла цих телят. Потім дають наказ: німці наступають, нам треба евакуюватися на Ростов. Будемо ми гнати туди всю худобу.

Батько забирає нас: мама, і нас двоє - я і Шура. На бричку, як цигани, натягнули таку кібідку. І гонимо ми худобу.

Я їду верхи. На коня ряднинку поклали, там на такому ремінці стремена. Я ще дівчинка, я ніколи не сиділа верхи! А то їду верхи, і гонимо ми цю худобу.

Доїжджаємо до якогось села - ночуємо. А по дорозі бомблять! Там свині лежать побиті, там корови лежать побиті. А ми гонимо своїх, а ми гонимо.

І так ми догнали худобу до Оленівки Донецької області. Там зупинилися на конюшні - це де коней тримали. І там була кімната, де жили конюхи. От ми в тій кімнаті зупинилися.

І, звичайно, у нас худоба похворіла ящуром. Це коли вони не можуть йти. Худоба не може йти. На ногах там рани і тече піна у худоби.

Так з нами був голова колгоспу, він здорову худобу забрав, і погнав далі на Ростов. А ми залишилися тут з хворою худобою.

Були у нас воли. Я цих волів пасла далеко за селом. Там дорога проходила. Полинь вище мене виросла понад дорогою.

І чую, їдуть танки. Їдуть, їдуть, і построчили з кулемета отак от. Строчуть! Злякалася страшно. Німці!

Я побігла в полинь. Немає більше нікого й близько. І вони отак от проїхали: один танк, другий. Це вже німці наступають.

А там був з краю села один дід, прізвище його Воропай. Я до того діда Воропая прибігла. Сама вся тремчу! Ой, жах прямо! Вони ж могли мене вбити, бо вони ж строчили отак от! Тільки я побігла далі, вони мене не побачили.

Я залишилася у того діда. А німці прострочили на цих танках, проїхали мимо, та й поїхали далі.

Через годину мама несе мені їсти сюди, із сестрою Шурою. Прийшли сюди і розповідають. Приїхали німці, зупинилися там. А вони ж так: 12 година, то це хай будуть бомбити, вони зупиняються і обідають. Вони дуже строгі були. Обідають німці.

І мама принесла мені поїсти, заспокоїла мене, обняла, поцілувала, погладила по голівці, і пішли ми туди, додому, до села.

Приходимо, а німці всі роздяглися, хоч це було і прохолодно. Це ж був десь вересень, кінець вересня. Вони роздяглися і всі б'ють воші. Оце у комірцях, оце де шви - це скрізь воші. І вони поїли, а тоді сидять, миються і б'ють воші.

Ми прийшли. Ніч ночували у стайні. Там були коні, але такі, поганенькі. І нас із Шурою під корито сховали, щоб німці нічого не зробили з нами. Ми під коритом ніч переночували якось. І дрімали, і сиділи так. А вдень вже були біля мами.

Німці побули і поїхали далі. А тут залишилося безвладдя. Ні німців немає, бо німці поїхали вперед, ні червоних нема.

Через деякий час проходять наші хлопці, що були в полоні. Тільки вже без погонів, а в військовій одежі. І питають, де дорога на Ростов. Вони йдуть до Ростова, а тоді перебігають через фронт до своїх частин.

І от один раз сталося так, що хлопці йдуть і питають дорогу на Ростов. І виходить так, що вони були в нашім селі - у Дніпровському. І знають людей, і прізвища. Вони якийсь час там жили. Потрапили в полон і знаходились у тому селі.

І вони розповіли: хто там поліцаєм працює, хто там де. По прізвищу вони всіх знають. Кажуть:

- Їдьте, вас ніхто не чіпатиме.

І ми починаємо збиратися їхати назад до Дніпровського. Зібрали ці всі пожитки і поїхали додому. І знову на волах на цих.