Життя в натхненні - Михайло Мішин

Прийшов у технікум розподіл: потрібні молоді фахівці в Макіївку, Донецьк та інші міста.

У мене подруга була, Уля, а я її називала Юля. І ми з нею вирішили поїхати до Макіївки. Там був великий металургійний завод імені Кірова.

Ми прибули туди, і поставили нас черговими по залізничній станції. У нас була спеціальність “технік підземного транспорту”, це у шахті. А нас послали на металургійний завод. Все одно ми тут всі залізничники. Всі ці знаки та правила ми вивчали в технікумі.

Призначили мене на станцію Чайкіне. Там проходили не лише потяги з металом, а й пасажирські поїзди. Станція була за територією заводу, і я там чергова була по станції. А Юлю призначили на станцію на території заводу. І там ми позмінно працювали.

Жили ми в центрі Макіївки. Отримали місце у гуртожитку. Нас було 4 або 5 людей у кімнаті. Звідти далеко було йти.

Якось я йшла на роботу, а там посадки за містом. Йду я дорогою, а праворуч посадка. Вже недалеко цей роз'їзд Чайкіне. Це була осінь, я була у шинелі. Мені Оля з Никодимом Васильовичем виписали чорну шинель, бо вони залізничники.

Раптом виходять два хлопці, ніж мені показують і кажуть:

- Давай, роздягайся!

Забрали шинель з мене.

- Давай годинник!

Я кажу:

- У мене немає годинника.

- Давай гроші!

- У мене немає грошей.

А сама хитаюсь від переляку. А потім як чкурнула дорогою і бігом до роз'їзду Чайкіне! Кричала по дорозі, страшне! І лишилась я жива і нічого вони мені не зробили.

Я після того перелякалася і знайшла квартиру тут, на роз'їзді Чайкіне. Щоб мені не ходити далеко з міста туди. І там я мешкала у однієї жінки. Вона такі смачні борщі готувала, чудо!

Я працювала без жодного браку. Не було ніяких неприємностей щодо роботи. А ми їздили на завод гроші отримувати, або ще на якісь збори. І ось одного разу начальник дороги мені каже:

- Ми вас переводимо працювати заступником начальника станції.

А я кажу:

- Та я ж не зможу, та я ще не знаю!

- Зможете, впораєтеся.

Роблять наказ і переводять мене на станцію Доменна, заступником начальника. Це мені було ще 21 рік.

Я переживала, звісно. Там 19 паровозів. На кожен паровоз є машиніст і зчіпники. Людей багато.

Станція Доменна обслуговує доменний цех, там де плавиться чавун. У ковші наливають метал, коли він звариться на тій пічі. Тоді паровоз везе цей метал на розливальну машину. На розливальній машині ллється метал у рідкому стані у форми і відразу остуджується холодною водою. Виходять чушки.

Крім розливальної машини ми обслуговували і мартенівський цех, де плавили високоякісну сталь. Там була наскільки тонка апаратура! Там перевіряється скільки якого матеріалу потрібно додати, щоб вийшла високоякісна сталь.

В цьому мартенівському цеху працював старшим майстром Анатолій. Він працював у КВП, це контрольно-вимірювальні прилади.

Мене перевели жити в гуртожиток, який називали “ітеерівським”, інженерно-технічним. Там будівля така гарна, великі приміщення, холи, такі дивани. Там було по двоє людей у ​​кімнаті.

І ото там я познайомилася зі своїм Толею.

Менше ніж за рік ми вже вирішили одружитися та переїхали у Донецьк до його батьків.