Що впало, те пропало - Стівен Кінг

Вона підводить на нього широко розкриті очі.

— Обіцяєш?

— Так.

— Гаразд. Я тільки півсигаретки викурю. — Вона прямує до дверей, на ходу розкриваючи сумочку. — Сьогодні буде вельми напружений день.

— Так, напевно. Поки ти не пішла, ще дещо.

Вона повертається й запитливо дивиться на нього.

— Тобі треба посміхатися частіше. Ти дуже гарна, коли посміхаєшся.

Холлі червоніє до коренів волосся й швидко виходить. Але вона знову посміхається, і від цього у Ходжеса піднімається настрій.

14

У Морріса сьогодні теж напружений день, і це добре. Поки він у русі, сумніви й страхи до нього не підбираються. Допомагає й те, що він прокинувся з чіткою думкою: сьогодні він стане справжнім вовком. Йому набридло латати дірки в давно застарілій файловій системі Міського арт-культурного комплексу, щоб його жирний бос-уйобок не впав в очах свого боса, і йому набридло бути ручним баранчиком Елліса МакФарланда. Більше не буде бекання типу «так, сер», «ні, сер», «три повних сумки, сер»[106] щоразу, коли МакФарланд з’являється. Умовно-дострокове звільнення закінчено. Як тільки він отримає записники Ротстайна, він виїде з цього сраного містечка. Їхати на північ в Канаду йому не цікаво, але в його розпорядженні всі Нижні сорок вісім[107]. Можливо, він вибере Нову Англію. Хто знає, може, навіть Нью-Гемпшир. Читати записники там, поруч із горами, на які, мабуть, дивився сам Ротстайн, коли писав — у цьому є якась романістська завершеність, чи не так? Так, і в цьому вся принадність романів — у цій завершеності. У тому, як наприкінці все завжди сходиться й урівноважується. Йому б варто здогадатися, що Ротстайн не зміг би залишити Джиммі працювати в тому траханому рекламному агентстві, тому що в цьому немає завершеності — сама велика потворна купа гидоти. Можливо, у глибині душі Морріс здогадувався про це. Можливо, це й не дало йому збожеволіти за всі ці роки.

Ще ніколи в житті він не відчував себе більш осудним.

Коли він сьогодні вранці не з’явиться на роботу, його жирний бос-уйобок, напевно, подзвонить МакФарланду. Принаймні, він повинен це зробити в разі нез’ясовної відсутності. Тому Моррісу треба зникнути. Залягти на дно. Піти в тінь.

Прекрасно.

Ні, навіть чудово.

О восьмій годині ранку він сідає на автобус, що йде до Мейн-стрит, їде до повороту, де закінчується Ловер-Мейн, і звідти йде пішки до Лейсмейкер-лейн. Морріс одягнув свій єдиний піджак і свою єдину краватку, і вони йому достатньо пасують, щоб він не виглядав тут як залітний птах, хоч у таку рань місцеві дорогі магазини-шмагазини ще не відчинені. Він повертає у провулок між «Рідкісними виданнями Ендю Халлідея» і сусіднім магазином, дитячим бутиком «ЛаБелль Флора»[108]. На невеликій стоянці позаду будівлі паркувальні місця для трьох машин: два для магазину одягу та одне для книгарні. Одне з місця бутика зайнято «Вольво», друге вільне. Як і місце для машини Ендрю Халлідея.

Теж добре.

Морріс залишає двір так само швидко, як увійшов до нього, затримується, щоб подивитися на табличку «ЗАЧИНЕНО» на дверях книгарні, після чого спокійно йде на Ловер-Мейн, де сідає на автобус, який іде від центру до околиці міста. Через дві пересадки він виходить перед торговим центром «Велли Плаза», за якісь два квартали від будинку покійного Ендрю Халлідея.

Він знову переходить на швидкий крок, роблячи вигляд, що знає, де знаходиться, що має повне право тут перебувати. Кольридж-стрит майже безлюдна, що його не дивує. Зараз чверть на дев’яту (його жирний бос-уйобок зараз дивиться на порожнє робоче місце Морріса й помалу впадає в лють). Діти в школі, татусі й матусі горбляться на роботі, щоб прострочувати виплати по кредитах; більшість кур’єрів і комунальників з’являться в окрузі не раніше десятої. Час краще цього — хіба що сонні післяполудневі години, але він не може собі дозволити чекати так довго. Сьогодні великий день Морріса Белламі. Його життя йшло довгим-довгим обхідним шляхом, але він уже майже повернувся на магістраль.

15

Тіну почало нудити приблизно в той час, коли Морріс підходив до будинку покійного Дрю Халлідея й побачив машину свого давнього приятеля, яка стоїть у гаражі. Уночі Тіна майже не спала — усе думала, як Піт сприйме новину про те, що вона нажалілася на нього. Сніданок сидить у неї в шлунку комом, і раптом, коли місіс Слоун починає виконувати «Аннабель Лі»[109] (місіс Слоун завжди не просто читає, а виконує), цей ком неперетравленої їжі починає підніматися горлом до виходу.

Вона піднімає руку. Рука важезна, ніби вагою фунтів десять[110], але вона тримає її, поки місіс Слоун не підводить очі.

— Так, Тіно, у чому справа?

Голос у неї роздратований, але Тіні все одно. Зараз їй не до цього.

— Я погано почуваюсь. Мені в туалет треба.

— Ну так іди, тільки ненадовго.

Тіна квапливо виходить із класу. Хтось із дівчаток хихотить — о тринадцятій несподівані походи до туалету завжди викликають сміх, — але Тіна дуже зайнята цією грудкою, яка підступає до горла, щоб відчувати сором. Зачинивши за собою двері, вона щодуху кидається до туалету, який знаходиться посередині коридору, але грудка просувається ще швидше. На півдорозі вона згинається навпіл, і весь її сніданок виявляється у неї на кедах.

Саме цим часом сходами піднімається шкільний завгосп містер Хаггерті. Він бачить, як вона відсахується від паруючої калюжі блювотних мас, і біжить до неї, брязкаючи інструментами на ремені.

— Гей, дівчино, з тобою все гаразд?

Тіна хапається за стіну рукою, відчуттями схожою на пластик. Світ починає гойдатися, частково тому, що її знудило дуже сильно, до сліз, але не тільки. Вона всім серцем шкодує про те, що дозволила Барбарі переконати себе поговорити з містером Ходжесом. Треба було залишити Піта в спокої й дати йому можливість самому розібратися з тим, що там у нього відбувається. Раптом він тепер припинить із нею розмовляти?

— Усе добре, — каже вона. — Вибачте, що я…

Але запаморочення посилюється, не даючи їй договорити. Вона не те, щоб непритомнює, але світ якось віддаляється від неї, вона тепер ніби не перебуває в ньому, а ймовірніше, дивиться на нього крізь брудне віконце. Вона зісковзує по стіні, з подивом бачачи, як наближаються до обличчя власні коліна в зелених легінсах. Містер Хаггерті її підхоплює й несе вниз до шкільного медпункту.

16

Маленька зелена «Субару» Енді, на погляд Морріса, є досконалою. Вона з тих машин, які не