Мед для Ворона - Селена Рейні

Ранок видався сумбурним для обох. Софія ховала очі. А Денис буркотів. Вони поснідали у некомфортному мовчанні. Як тільки Ворон поїхав на роботу, вона пішла у кабінет. Однак все що намалювала, викинула до віртуального кошика.

Зрозумівши, що робота не піде, довго прибирала. А після обіду подзвонила до Ліни. Вони довго розмовляли про ілюстрації до книги. Але про ельфів, магів та тварин, говорити Софії не хотілося.

– Творча криза? – запитала подруга.

– Не зовсім творча, але, мабуть, криза, – відповіла Софія, думаючи про Дениса.

Уявивши, який ранок на неї чекав би, якби вона вчора не відмовила Ворону, дівчина зовсім розкисла.

– Ліно, ви з Максимом у шлюбі сім років, а досі щасливі. Як вам це вдається? – наважилася запитати.

Протягнулася пауза. Така довга, що Софія вже пошкодувала про питання. Щобільше, вона злякалася, що Ліна запитає у відповідь, чому її цікавить це.

– Я з Максимом… Загалом, ми не зовсім правильне подружжя…

– Ви не сваритесь, не зраджуєте один одному, він не ображає тебе, – перелічувала Софія проблеми тих пар, які оточували її у цьому місті. – Ви з розумінням ставитеся одне до одного. Він захищає твій стиль життя, а ти поважаєш його інтереси. Хіба ж не таким повинен бути шлюб? – розгорілася.

Якщо і є якийсь секрет, то Ліна повинна його знати. «І раптом, дізнавшись цю таємницю, щось в мені перемкнеться?», – думала Софія.

Але подруга розчарувала її.

– Ми не звичайне подружжя, – повторила. – Може, нам спокійно разом, бо він триста днів на рік у відрядженні, а решту шістдесят п’ять вирішує, куди поїхати? У нас просто не вистачає часу на все те, що ти перелічила. А чого ти питаєш? – ніби отямилася Ліна і Софія насторожилася. – До батьків ідеш?

– Так. Завтра хочу з мамою зустрітися, – це була правда.

– Якщо буде тяжко, то кинь мені щось у чат. Я миттю витягну тебе під приводом термінової роботи! – пообіцяла.

– Дякую.

Подруги ще трохи порозмовляли. Але натхнення на роботу до Софії так і не прийшло. Закривши всі теки, які вели до ілюстрацій казок, Софія витягнула з шухляди фото, яке залишив Денис. Обережно зняла плівку. Світлина і справді мала плачевний стан. Кольори вицвіли на сонці, на поверхні залишилися гострі шматки скла. А там, де скло спробували відірвати, фотографія була зіпсована. Найбільше постраждав ведмедик, якого тримала семирічна Аліса. На десятирічному Денисі не було частини теніски, їхній тато мав діру у білій сорочці, а у мами не було частини смішного, солом’яного капелюшка.

Роздивляючись фото, Софія розуміла, чому мама Дениса так дорожила цим кадром. Сім’я стояла на фоні Підгорецького замку, який вона впізнала за фоном. Під ногами був яскравий трав’яний килим (принаймні він таким був, доки світлина не вигоріла), над ними безхмарне небо. Жінка та чоловік спокійно обіймалися і щиро усміхалися в камеру. А от діти…

Денис стояв на одній нозі й вказував пальцем кудись у бік. При цьому його обличчя сяяло від сміху. А Аліса виглядала з-за м’якого ведмедика і хитро усміхалася.

Це не було традиційне фото. Воно було живе і наповнене емоціями.

З сумом Софія усвідомила, що в її сім’ї таких фото немає. Та й взагалі у них немає фото утрьох.

Відігнавши неприємні думки, вона взялася за роботу. І вже через три години зрозуміла, чому студія відмовилася працювати зі світлиною. Нічого не виходило. Заважало все: приклеєні шматки скла, білі плями замість пікселів, з’їжджені сонцем кольори.

Софія вимкнула комп’ютер, дістала полотно та фарби й спробувала відновити фото іншим чином.

Денис був впевнений, що після того, що відбулося минулого вечора, Софія не захоче його бачити.

Трясця! А в тому, що відбулося, він цілком і повністю звинувачував себе. Так, це Софія запропонувала йому полуницю в шоколаді. Але він міг відмовитися. І тоді дівчина просто б витерла руку та продовжувала наминати ягоди. Без жодного натяку на сексуальність.

Натомість він обмазав її шоколадом, злизав його, кілька хвилин терся збудженим членом об її бік. І якби їх не перервали тоді, він би не дозволив їй заснути тієї ночі.

А на ранок вона б шкодувала про зроблене. Це в його руках, під його пестощами та поцілунками дівчина перетворюється на безпорадну маріонетку. Та варто віддалитися від неї хоч на метр й Софія ставала до болю розважливою.

Вперше він зустрів дівчину, яка наскільки мліла від нього, настільки ж і опиралася своїм почуттям.

Більше ніж полярність Софії, його дратувала тільки її відчуженість після моментів, коли вона проявила хоч каплю слабкості.

Ворон розумів: не владнає він це непорозуміння відразу, вона закриється від нього. То ж тепер, без попередження, він їхав до її дому. Припаркувався так, щоб не блокувати сусідський двір і направився до будинку. Зайшов не стукаючи. Софія саме стояла у коридорі, просунувши лише одну руку в кофту.

– Привіт, – проказав, оминув її та пішов на кухню.

– Ти телефонував? Я не чула… Де мій телефон? – почала кіпішувати, ляскала себе по маленьких кишенях квітчастої сукні, обводила поглядом поверхні.