Міжконтинентальний вузол - Юліан Семенов
Третя машина «фольксполіцай» притиснула «додж» до узбіччя.
— Ну от, — прошепотів Нік, — не обманув мене індикатор…
— Тільки спокійно, — процідив крізь зуби Уолтер-молодший; опустивши скло, спитав поліцейського: — В чому справа? На якій підставі ви затримуєте нашу машину?
— Ніхто вас не затримує, — відповів поліцейський. — Там попереду сталася неприємна подія, постійте п'ять хвилин і поїдете далі.
— А я можу розвернутися й поїхати? — спитав Уолтер-молодший.
Поліцейський оглянувся на трасу:
— Добре. Я про всяк випадок вийду на осьову, бо, не дай боже, хтось вріжеться у вас з-за повороту…
І, взявши в «Ладі» жезл, неквапом пішов на середину вулиці.
— Довше заводьте мотор, Ліліан, — тихо, якимось скрипучим, пронизливим голосом сказав «старший». — І не поспішайте розвертатись. Я хочу подивитися, навіщо вони витягли носилки із «швидкої допомоги»…
— Та замовкніть ви! — обличчя Ніка стало жорстоким, рубленим, і Уолтер-молодший зрозумів, що ніякий він не помічник, а справжній керівник операції; «старший» — ширма, навіть у цьому грали, мерзотники.
Коли Ліліан нарешті зрушила з місця машину, Нік виразно побачив, як у «швидку допомогу» занесли носилки: сумнівів не було: закривавлене простирадло, нерухоме тіло; «об'єкта» знищили червоні, вони, мабуть, зуміли за ним простежити, недаремно Дайджест двічі повторював на останньому інструктажі, вже після наради в ЗДРО, що у військових, у конторі Уолтера-молодшого, можливий витік інформації; мамин синочок, пройдисвіт, через нього втратили таку людину! Ну, роззяви, спекулюють і сплять з німкенями, замість того щоб віддаватися роботі!
До Чек Пойнт Чарлі їхали мовчки; Уолтер-молодший попередив, щоб не вступали в пояснення, якщо машину затримають прикордонники НДР; «Ви не знаєте тутешньої обстановки, говоритиму тільки я, а ви мовчіть».
Офіцер вийшов з будки, козирнув, попросив показати документи тих, які в цивільному.
— Вони теж офіцери, — аж надто афектовано посміхнувся прикордонникові Уолтер-молодший. — Стомлюєшся щодня носити форму…
— Я розумію, — відповів офіцер приязно. — У вихідні я теж переодягаюся в цивільне.
Він зайшов у будку; Уолтер-молодший обернувся; Нік кинув під язик евкаліптовий леденець, посмоктав його трошки, а потім з хрускотом розжував; «старший» попросив дозволу закурити, — на цей раз у Ліліан; випускник Гарварда, який вдає з себе свинопаса, знову подумав Уолтер-молодший; люди, позбавлені власного «я», живуть за легендою, яку вигадали для них невидимки, розкасовані по наукових центрах, видавництвах, що спеціалізуються на випуску детективної літератури, і конторах, які купують права на сценарії бойовиків для Голлівуду.
— Ця процедура завжди триває тут так довго? — дуже тихо, самими губами, спитав Нік.
— Як коли, — відповіла Ліліан, нервово стискаючи кермо маленькими, як у дівчинки, пальцями. — Не хочете почастувати мене вашим евкаліптом?
«Старший» не стримався, хмикнув:
— Двозначне прохання.
Ліліан — сама наївність, личко, як у лялечки, — обернулась:
— Чому? Я справді люблю евкаліптові леденці.
— Так і кажіть, — зітхнув «старший». — А то Нік вас таким евкаліптом пригостить, що…
Саме тоді з будки вийшов поліцейський; документи він тримав у руці; козирнувши, спитав:
— Звідки їдете?
— Із столиці Німецької Демократичної Республіки, — відповів Уолтер-молодший, — звідки ж іще?
— Ви, часом, не їхали по Любекштрасе?
— А в чому справа? — Уолтер-молодший облизнув пересохлі губи. — Сталося щось?
— Убили людину… Ви нічого там не бачили, що могло б допомогти розслідуванню…
— Вбили людину?! — Уолтер-молодший незграбно зіграв страшенний подив, обернувся до «старшого» й Ніка, переклав їм англійською, хоч обидва дуже добре зрозуміли прикордонника, — мати в Ніка німкеня.
— Справді, нас обігнала поліція, — сказала Ліліан. — Ми їхали досить повільно, невже там убили людину?! Хто?!
Прикордонник уважно подивився на супутників Уолтера, а потім перевів важкий погляд на нього самого:
— Ви не відмовитесь, коли виникне потреба, відповісти на запитання кримінальної поліції?
— Будь ласка, зверніться до мого командування, — сказав Уолтер-молодший. — Я обіцяю вам доповісти керівництву про те, що сталося… Без санкції командування я нічого не можу сказати вашій кримінальній поліції…
— А ваші супутники? їм теж нічого сказати? Уолтер-молодший знову переклав і без того зрозуміле всім запитання: Нік, «старший» і Ліліан відповіли, що вони не помітили нічого підозрілого.
Коли «додж» переїхав у американську зону, «старший» процідив:
— Ставлю тисячу проти одного, що тих німців, які мали доступ у ваш гараж, де стояла ця машина, вже немає в місті.
Уолтер-молодший обернувся так, наче його тіло було складене з гутаперчевих шарнірів:
— Хочете сказати, що це я винен у цій трагедії?
— А хто ж іще? — обличчя Ніка перекосилося від гніву. — Хто ж іще міг знати про все?! Крім нього, — він тицьнув пальцем у «старшого», — мене і вас?!
6
Італієць Зінеджо спускався по східцях, як кішка, дуже м'яко, трохи присідаючи, сторожко, але при цьому стрімко; Шаабі біг слідом за ним навшпиньки, бо підбори його туфель були величезні; мабуть, страждав через свій зріст, — його спопеляло бажання здаватися високим; італієць двічі обернувся, обличчя скривилося, і він прошепотів:
— Тихше ти, задрипаний турок!
Біля парадних дверей Зінеджо завмер, обережно виглянув у вікно; зараз пригальмує машина; «вольво», марки ДЛ-244, «стейшен ваген»[17]; задні дверцята відчиняться; подивився на годинник; ще десять секунд, усе йде як слід, за планом; тільки вибратися б з цього ідіотського міста; півроку відпочинку гарантовано, швидше до моря, пірнути у важку солону воду, простягтися на гарячій гальці, відчуваючи, яке сильне й велике в тебе тіло, як воно вбирає солодке тепло землі; «вольво» загальмував плавно; чоловік в окулярах, що сидів на задньому сидінні, відчинив дверцята; італієць обернувся до Шаабі:
— Порядок, наші тут.
Шаабі йшов слідом, не міг стримати щасливої усмішки.
7
… Італійця вбили, коли він заніс ногу в автомобіль; Шаабі спочатку нічого не зрозумів, випрямився, немов наткнувшись на невидиму перепону; три кулі з безшумного пістолета роздробили йому обличчя і розірвали груди; «вольво» рвучко взяв з місця, пронісся безлюдною вулицею, повернув за ріг; пригальмував біля машини, за кермом якої сидів Бінальті, він же Бенетті, всі вискочили з «вольво», пересіли до нього й погнали в центр.
Прошке ввімкнув «вокі-докі»[18] й спитав:
— Ти ще бачиш їх?
Його помічник Франц, що сидів за кермом невеличкого «фольксвагена», відповів:
— Так.
— Сфотографував, коли вони пересідали в іншу машину?
— Так.
— Веди їх. Вони поїдуть в аеропорт. Якщо ні, я на зв'язку, спускаюся слідом, контакт в умовленому місці. Як чув?
— Усе зрозумів. До зустрічі.
«Якщо німець чесний, він чесний до кінця»
Герберт Граузе працював у кримінальній поліції останній рік, — у грудні можна вийти на
