Міжконтинентальний вузол - Юліан Семенов
Але сьогодні вночі, після того як його водили по місту, і якісь п'яні хлопці штовхнули його в метро, потім Славін витяг у нього з кишені конверт, з'явилося нове видіння, те, яке він болісно відганяв од себе в Москві: він іде на місце зустрічі, його ведуть на місце зустрічі, так, мене ведуть на місце, але ж потім вони залишать мене самого, їм доведеться це зробити, інакше в них нічого не вийде, вони просто не матимуть доказу, і саме в ті хвилини, коли я буду сам-один, через стіни перелетять — на могутніх, прилаштованих за спиною моторчиках, — «зелені берети» з маленькими шмайсерами в руках, підхоплять мене, і я опинюся там, на свободі, я, хто наважився прийняти бій сам на сам із сліпою, одержимою силою і переміг у цьому бою, виграв битву, я, Гена Кульков, зірка двадцятого століття, людина, якій вдалося те, чого не вдавалося нікому і ніде…
Він виразно бачив натовп репортерів у нью-йоркському аеропорту; голови, голови, море голів; відчував тонкі пахощі троянд, які йому підносить жінка із сльозами на очах; ні, чому із сльозами?! Вона сміється, вона щаслива, що перша вітає мене на землі Америки, струнка блондинка з чудовою усмішкою й м'якими, теплими долонями.
— Що сталося? — запитав лейтенант з групи Гречаєва. — Навіщо вам так спішно потрібен Іванов?
Видіння скінчилося — солодке, близьке, бажане; треба напружитися, щоб воно не зникало; тепер воно мусить бути зі мною завжди; тільки так усе буде; я ж веду партію як слід; чека клюнуло, як і запланували; ми двадцять разів обговорювали варіант «Ліберті» з Робертом; нехай спочатку все погано, а в кінці буде так, як задумано; аби тільки не забути якоїсь дрібниці, найважливіші справи завжди провалювались через дрібниці…
— Я повинен сказати товаришеві Іванову дуже важливу річ… Я щойно пригадав… Усе може загинути: ми погубимо операцію…
— Скажіть мені, я передам, полковник зайнятий.
— Ні, я скажу тільки йому! Тільки йому! Розумієте?! Я відкрию це лише йому одному!
Коли Славін прийшов, Кульков потягся до нього, полегшено зітхнувши:
— Боже, нарешті! Я зовсім забув! У лівій руці в мене має бути «Литературная «газета»! Останній номер «ЛГ»! Мабуть, це якийсь знак, у мене тільки зараз сяйнула думка…
— Ну, добре, а де ми візьмемо «Литературку»? — спитав Славін.
— Не знаю, — відповів слабким голосом Кульков. — Але я повинен тримати газету в лівій руці.
— Що це, сигнал? Мовляв, усе гаразд?
— Вони мені цього не пояснили, тільки сказали, що на заключній фазі операції «Ліберті» найменша дрібниця відіграватиме вирішальну роль.
— Коли вони вам про це сказали?
— Не пригадую…
— Під час перших зустрічей?
— Ні. Здається, на останній.
— У Відні?
— Ні, в Женеві…
Напередодні переговорів, подумав Славін; збігається; виходить, вони давно задумали свій фокус? Ну й хлопці! А коли не задумали? Що тоді, спитав він себе. Коли припустити, що моє передбачення копійки щербатої не варте? Чи не занадто вільно я дозволяю собі думати за моїх американських контрагентів? Ні, заперечив він сам собі, вони діють наперекір здоровому глузду, коли пригадати те, що хтось колись писав про метод Лейбніца; молодець Коні, вчасно вніс корективу, все-таки він тактовний, просто диво цей чолов'яга.
Славін повторив:
— Вони пояснили вам суть цього сигналу, Геннадію Олександровичу? Знак благополуччя? Чи, навпаки, небезпеки?
— Ні, ні, вони не уточнили.
— І ви не поцікавились?
— Навіщо ж?! Я боявся їх сполохати…
Славін здивувався:
— Кого сполохати?!
— ЦРУ, кого ж іще. Я ж утягував їх у гру, я був певен, що рано чи пізно ми викриємо їх…
— Послухайте, це, звичайно, дуже добре, навіть чудово, що ви його втягували в гру, але справа складніша, ніж ви думаєте. Коли ви чисті й газета є сигналом, що за вами не стежать, тоді нас вивезуть… А коли ЦРУ зрозуміє, що за вами наглядаючі, вони не стануть ризикувати… Це ви розумієте?
— Ах, так, так, звичайно! — Кульков думав гарячково, намагаючись вичислити свою позицію, задумку цього лисого біса, можливі кроки людей з того боку. — Звичайно, товаришу Іванов, я повинен держати газету, згорнену трубочкою, але так, щоб було видно ордени на першій шпальті, — в лівій руці…
— Точно?
— Так, так, цілком точно. Я пригадав усе, абсолютно все, до найменшої подробиці…
Гаррі Страйтон тоді сказав: «Якщо вас заарештують, так, так, я беру крайній випадок, і ви втягнете їх у гру, — а вони на це неодмінно підуть, — в останній момент ви згадаєте про газету. А потім віддасте їм інформацію про ліву й праву руку… Якщо ви держатимете газету в лівій руці, тоді наша машина проїде мимо вас, не загальмувавши, а ми вас — з цього ж місця — вивеземо зовсім інакше, у нас командос із спецобладнанням… Це, звісно, ризиковано, але ми знаємо, як це зробити, репетирували не раз і не два, у нас міцні хлопці з хорошою школою…»
— Точно? Ви впевнені, що в лівій? Не переплутали?
— Ні, ні, товаришу Іванов, не переплутав.
— Кави хочете?
— Дуже. Як це зворушливо, що ви пам'ятаєте про мою згубну пристрасть до кави.
— Без цукру зробити?
— Без, якщо можна.
— Можна, — відповів Славін і підвівся. — Більше нічого мені не хочете сказати?
— Ні, ні, коли я щось згадаю, то…
— То часу вже не буде.
— Даю вам слово російського вченого, я відкрив усе, що знав.
— Про Зауерштрасе ви раніше ніколи не говорили?
— Ні, ні, що ви! Мене самого здивувало, чому в останній момент виникла ця вулиця, мова завжди йшла про зустріч на Беренштрасе.
— Пам'ять у вас як? — посміхнувся Славін. — Провалів не буває?
— Ні, що ви, я дуже чіпко пам'ятаю події, дрібниці, слова… Навіть, знаєте, інтонації запам'ятовую.
— Ну, що ж… Тоді прекрасно. Ходімо надсилати листа на Ляйпцігерштрасе, пора…
«Все вирішує темпоритм справи»
1
Телефонний дзвінок був різкий, немов нічний стукіт у двері.
— Так, слухаю, — відповів Уолтер-молодший.
— З бюро «Чікаго стар» щойно подзвонили в Західну зону… Було три дзвінки по три гудки в кожному.
Це означало, що Кулькова помітили на Ляйпцігерштрасе, коли йшов широкою вулицею, щоб опустити заяву, переписану, як і було вказано в інструкції, від руки,
