Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Звуки метушні з дрібним обладнанням, її холодні руки внизу, дико незручні відчуття і нарешті ляпанець гумових рукавичок і протяжний видих лікаря розносяться кабінетом. Кинувши на мене вельми неоднозначний погляд, лікар мовчки підводиться з крісла і виходить з-за ширми. Кидаючи мало цікавий її журнал на столик, моя мама схоплюється з крісла майже з нетерпінням:

– Ну?

Поки я швидко одягаюся за ширмою, лікар викидає рукавички в сміттєвий кошик і миє руки, але незважаючи на мамин погляд, що пропалює, не поспішає відповідати. У повному мовчанні вона повертається назад за стіл, стягнувши маску на підборіддя, і записує дані в мою карту, клацаючи ковпачком ручки.

– Місіс Вільямс, – професійним тоном говорить дівчина. - Гадаю, ви знаєте, що ваша дочка вже повнолітня і має право зберігати в таємниці подробиці свого інтимного життя.

Мама дивиться на лікаря так, ніби та щойно заявила, що працює у цирку. Вона не знає, що сказати. У кімнаті панує така тиша, що не тільки мені стає не по собі. Але ймовірно незабаром вони обидві розуміють, тому лікар протяжно зітхає, послабивши пута напруги, і нарешті вимовляє:

- Думаю, ваша дочка вагітна, - голос дівчини трохи пом'якшується. - Але для більш достовірної інформації я пропоную вам здати аналіз крові на ХГЛ.

Глибокий вдих.

- Так, звичайно, - відповідає за мене мама.

- Кімберлі, ви сьогодні зранку нічого не їли? – це до мене.

Я негативно мотаю головою, надто вражена і надто приголомшена цією новиною, що навіть не можу видавити із себе слово. Вагітна. Господи, невже це може бути правдою?

- Кімберлі, ви можете поки що присісти на кушетку, - дівчина вказує на незастелене ліжко праворуч від неї. - Зараз медсестра підійде, щоб забрати кров з вени. Результати аналізів будуть готові надвечір.

- Вибачте, а не можна якось швидше? - з ледь стримуваною ввічливістю втручається мама. – Ми з чоловіком переживаємо. Боюся, до вечора надто довго.

- Ми можемо зробити експрес тест, результати будуть готові за годину. Але для цього потрібна доплата.

- Так, звісно.

Наче це щось змінить. Я розумію, що мама хоче перевірити, бути впевненою на сто відсотків, вона йтиме до останнього, думаючи, раптом це якась помилка? Але річ у тому, що я вже знаю відповідь, і для цього мені не потрібен тест.

Так, я вагітна.

Поки мама вирішує формальні питання, вона залишає мене саму, вийшовши на рецепшн, щоб оплатити послугу, невдовзі з кабінету виходить лікар і мені стає до дикості ніяково і неправильно, що мене залишили зовсім одну в цьому кабінеті. Але вже за хвилину до мене заходить молода дівчина в блакитному халаті та масці, що закриває пів обличчя. Я так гадаю, медсестра.

Привітавшись, вона посміхається мені одними очима, хоч я навіть не намагаюся видавити усмішку у відповідь. Я мовчки простягаю їй руку і коли дівчина розтирає маленьку ділянку моєї шкіри ватою, в ніс ударяє запах медичного спирту, що став їдким. Я піднімаю голову і витріщаюся в стелю, згоряючи від болісного почуття.

- Не хвилюйся, це зовсім не боляче, - втішає мене медсестра.

Я мовчки киваю і навіть не здригаюся, дивлячись на тонкий шприц, що встромляється під мою шкіру. Мабуть, вона вирішила, що я боюсь уколів. Я дивлюся, як шприц поступово наповнюється моєю яскраво-червоною кров'ю, думаючи про те, що вся ця ситуація жорстоко підриває мою свідомість.

Я не знаю, що я відчуваю.

- От і все.

М'який голос дівчини. Стерши краплю крові, що виступила з вени, вона закриває укол лейкопластирем.

- Ви можете йти, - дівчина відступає на крок, дивлячись мені у вічі. - Ваша мама чекає на вас біля тридцять другого кабінету, це прямо коридором в іншому кінці, нікуди звертати не потрібно.

Я таки вичавлюю з себе усмішку, здавлено дякую їй і прощаюся, виходячи в коридор. Покрутивши голову на всі боки, я йду в потрібному напрямку і дійсно знаходжу маму біля вказаного кабінету. Я боюся того, що зараз вона вибухне нотаціями, але натомість мама підштовхує мене всередину на чергове обстеження внутрішніх органів, виявляється, вона вже домовилася і зараз мені необхідно просто змиритися і не йти наперекір.

Так, це цілком непогана думка перед вирішальним викидом. Година це зовсім небагато. Небагато, щоб пройти ще одне-друге обстеження і підготувати себе морально до того, що доведеться почути:

- Ви вагітні, Кімберлі Вільямс.

Голос лікаря звучить виразно та вирішально. Незважаючи на те, що в моїх вухах стоїть незрозумілий шум, я надто чітко чую кожну букву. Вагітна. Здається, до мене дійшов повний зміст цих слів лише зараз. Що мають відчувати дівчата, коли дізнаються про це? Радість, страх, безвихідь?

Я не звертаю увагу на маму, що раптом стала блідою як полотно, я відчуваю, що мені потрібне повітря, його тут повно, але мені відчайдушно не вистачає дихання. І коли я роблю розворот і швидко збігаю вниз сходами, мене ніхто не зупиняє. Я вибігаю надвір, відчайдушно штовхаю двері і роблю глибокий вдих. Але дихати, як і раніше, важко. Що вони мають відчувати? Я не знаю. Але коли попереду з'являється така знайома срібна "Тесла", припаркована біля лікарні, мій шлунок скручується в тонкий вузол. Спочатку мені здається, що у мене почалися галюцинації, але потім мене переповнює дивний тривожний трепет.

- Стен? - Здивовано вимовляю я.

- Це я йому сказала, - долинає з-за моєї спини тихий голос мами. - Він дзвонив мені, переживав, як ти після тієї розмови. Я вирішила, що вона має право знати.

І незважаючи на те, що ще недавно він був останнім, кого я хотіла б бачити, зараз я не відчуваю ні гніву, ні роздратування. Я просто дивлюся, затамувавши подих, як він підходить до мене, стрункий і високий у чорному костюмі, під теплими променями сонця, посміхаючись як і раніше, ніби між нами ніколи не пробігала чорна кішка, ми ніколи не сварилися і я зовсім не робила йому боляче. Наче нічого не було.

- Привіт, - м'яко вітається він. Мені хочеться посміхнутися йому у відповідь, але виходить лише гірко скривити губи.