Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Гаразд, — погодився я, — як вирішив, так і буде. Але знай, що, коли захочеш у гори чи на море, ми одразу пошлемо тебе туди.

Звідкись з балкона на горішньому поверсі почувся сердитий голос, і він міг належати тільки Чавданову:

— Євгене, негайно додому!

Хлопець попросив дозволу залишитися ще, але батько наказав негайно повертатись.

Я попрощався з Євгеном і пішов, навіть не глянувши на Чавданова.

Після цього гнівного крику, який адресувався не так синові, як нахабному відвідувачеві, мою місію в цій родині можна було вважати проваленою. Але, як говорить Наско, поживемо — побачимо.

А в мене були інші справи, які не терпіли зволікань, і я зайнявся ними.

Гуркіт великого міста ніколи не затихає. Але є один момент, коли після півночі можна розрізнити які завгодно звуки. Тоді місто потопає не в шумі, а в тиші. Саме такої пори я прокинувся й не міг збагнути чому. Прислухався. Хтось дзвонив біля дверей. Я підхопився й обережно глянув у вічко. На сходах стояла Николина.

Хоч був у піжамі, одразу одчинив двері й, наче боячись, що хтось мене випередить, ухопив дівчину за руку й втягнув у квартиру. Николина була в тій же сукні, в якій пішла звідси, але сильно пожмаканій, з тією ж сумочкою. Не помітив ніяких слідів, яких боявся. Запитав, чи хоче вона їсти, але вона відповіла, що не голодна, й сіла у крісло.

І по тому, як вона сіла, й по тінях на її обличчі видно було, що сильно зморена і їй найкраще було б одразу лягти спати, але я не міг дозволити, щоб це сталось раніше, ніж я почую її розповідь.

— Бачу, ви непокоїтесь, — заговорила вона, не чекаючи запрошення. — Увесь цей час я нічого не їла… але потім… Зараз усе вам розповім… Я зупинилась перед ювелірною крамницею, роздивлялась вітрину. Підійшов якийсь чоловік і попросив прочитати напис на поштовій скриньці, в руках тримав папірець з адресою. Говорив якоюсь мішаниною французьких та італійських слів. Я, не підозрюючи нічого лихого, пішла за ним, читаючи адреси на скриньках.

І коли ми тільки ввійшли в якийсь під'їзд, хтось затулив мені рота долонею — рука його пахла чи, вірніше, смерділа тютюном. Що далі сталося зі мною — не пам'ятаю. Мабуть, вдихнула снотворне.

Через деякий час почула кашель, вловила запах тютюнового диму, але все немов пливла в якійсь молочно-білій млі й нічого не розуміла. Здавалося, довго вдивляюсь у білу стелю. Лежала в ліжку й, тільки коли примружилась, помітила люстру й заозиралась. Пристойна кімната — шафа, дзеркало, стіл. Відчула чиюсь руку на своїй. Біля ліжка сидів батько, схилившись наді мною, як над хворою. Підбадьорливо всміхався мені.

Тільки тепер я збагнула, що трапилось зі мною, й відвернулась. Він поспішив заспокоїти мене:

— Нічого поганого з тобою не сталось і не станеться.

— Гіршого за таке справді не може статися.

Я злякалась, що надумала тільки цю відповідь. Але голос прозвучав як звичайно в таких випадках: трохи хрипко й категорично. Це мене підбадьорило, і я додала:

— Нічого гіршого за таке гангстерське викрадення не може бути.

— Виходить, я гангстер?

— Навіть гірше.

— Коли б ти потрапила до рук гангстерів, то навряд чи мала б такий вигляд і навряд, щоб хтось так тремтів над тобою.

— Тоді навіщо ти викрав мене?

Він устав і підійшов до вікна, повернувшись спиною до мене.

Я підвелась, мені хотілось гукати, кричати, дряпатись, хоча я розуміла, що це напад істерії. Але не могла до кінця втамувати це бажання й знову запитала:

— Не показуй мені спину, а скажи — навіщо захопив мене? І що за бандити твої помічники?

Він обернувся й запитав:

— Навіщо ти приїхала?

— На екскурсію.

— З ким?

— Сама.

— Де зупинилась?

— В однієї подруги.

— По кафе розпитувала про мене, говорила, що шукаєш мене?

— Саме так, шукала тебе.

Він ступив до мене, з неприхованим нетерпінням чекав, що я ще скажу. Я мовчала, і він проказав, аби заохотити мене до продовження:

— І ось, знайшла…

— Якраз це мені й образливо, що ми зустрілись не по-людському.

Татко засунув руки в кишені штанів і підійшов до ліжка.

— Гадаєш, я вчиню щось лихе?

— Казала вже, що нічого гіршого за це бандитське викрадення ти не вигадаєш.

Він довго дивився на мене. Мені здалось, що в кутиках його губів тремтіла гірка усмішка. Потім сів до столу й закурив. Я чула його голос немов із сусідньої кімнати.

— Так… на екскурсію, сама, гостюєш у незнайомої дівчини… Той, хто вигадав для тебе цю легенду, мілко плаває. Інший би повірив, але не я.

— Тут, товаришу Нешев, я бовкнула таке, чого не збиралася говорити, але він розсердив мене, і я вирішила, що, коли він дійшов такого висновку, слід грати з відкритими картами. Можете лаяти мене, але я не бачила іншого виходу. Я сказала йому:

— Ця легенда призначалась не для тебе. Сам же кажеш, що для інших вона згодилася б.

— Ти що, береш участь у якійсь грі?

— Не розумію твоєї термінології.

— Не прикидайся дитиною і говори, навіщо шукала мене, кому я знадобився.

— Мені.

— Не вірю. Раз я потрібен тобі, значить, таке завдання — знайти мене — поставила перед тобою Держбезпека.

— Ти знаєш… чи