Парі на каченя, або Пограємось хлопчики - Тіна Вітовт

Перед початком прогулянки намагалася не видати свого хвилювання, вела себе як зазвичай. Хоча це давалося важко. Я уже подумки перебрала весь наявний тут мій гардероб. Не завадило б ще його приміряти, а то ще мені не сподобається як я виглядаю в реальності, а не в своїх рожевих думках з єдинорогами та ще всякою нісенітницею.

Але навіщо видавати свою стривоженість з приводу прогулянки? Нікому знати це не потрібно, а особливо Артему, та і решті хлопців. 

Тому що всім відомо що хлопці - це найбільші в світі пліткарі, дівчата тихо стоять в стороні та нервово посмикують свої хустинки. Хочеш щоб знала уся компанія хлопців щось про дівчину? Так продемонструй те що потрібно обговорити, або просто обмовся і оп... уже всі про все знають.

Але ми ще ті конспіратори. Так що взяла свої переживання та зібрала у скриньку, а ключик від неї тільки у мене ж самої. Це я собі так думала.

На моє глибоке щастя Лєра на моїй стороні. І усі мої нервові метання прикрила як не є найкращим чином. Адже як не старалася приховати свою нервозність у мене не вийшло. Ледве не розбила тарілки перед обідом. 

Руки зрадницьки трусилися, щоб я не робила.

Та що зі мною коїться? Ще тільки тремором не вистачало обзавестися за це літо.

Ееее ні, потрібно щось робити. Валеріанка? Ні, не варіант, буду тормозити у розумовій діяльності. Нажаль на мене заспокійливі препарати так діють.

Наїстися шоколаду, як протидія стресу? Також ні, хто його знає, може і знудити. А такого конфузу я не хочу, це ж який сором тоді буде. Звичайно, при такому розвитку подій не чекати мені поцілунків.

Оооо, то он воно як я заспівала. Вже і поцілунків хочу. А ще зовсім недавно думала за шию потримати його. І сама ж пообіцяла собі що жодного навіть натяку на поцілунки не буде.

Ох вже та не постійна дівоча натура. Одного дня карає, а наступного вже голубить. Якщо ми самі себе не розуміємо, то що очікувати від інших? 

Хоча, а чому це я маю перейматися що у когось через мене мізки скиплять? Не розуміють? То це їхні проблеми, я тут ні до чого. 

Бачили очі що брали? Ну так їжте і не повилазьте.

Відбувши катування під назвою "очікування побачення", а саме так я охрестила нашу прогулянку - побачення. Я вже вирядилася у одні з кращих моїх шортів та рожеву футболку з миленьким кошеням. 

Не забувайте, я ж намагалася не показувати як сильно бажала цієї прогулянки. 

А також, мої максимально зручні спортивні босоніжки, щоб нічого не заважало насолоджуватися походеньками, а саме муляння ніг. Я не дурепа щоб у село брати взуття на підборах, навіщо воно тут, до корів ходити? 

Та віддала перевагу заплести волосся у французьку косу, аніж залишати спадати ніжними локонами на плечі. Все ж таки на дворі гаряче, а паритися не хотілося б. Та і при такій температурі ніжні локони перетворяться на прилиплі до шиї вологі пасма волосся.

Вийшли ми вже ближче до вечора на прогулянку. Було між нами дещо натягнуте та зі щіпкою незручності спілкування відразу. Як не дивно, адже раніше у нас не було ніяких проблем. Але з кожним кроком, зробленим разом, у сторону озера напруга між нами розвіювалася і ставало легше знайти теми для спілкування.

Ми гуляли вже близько двох годин. І я була певна що Артем запропонує десь присісти. Але те що я побачила, вірніше куди привів мене хлопець, позбавило мене дару мовлення на кілька хвилин.

Це коли він встиг таке зробити, якщо був постійно поряд зі мною?