Двійник - Тесс Геррітсен

Мора подивилася вниз, на тіло Теренса Ван Ґейтса, яке незграбно спиралося на шафу. Подумала про будиночок у лісі, у якому двоюрідні брат і сестра уклали свій отруйний зв’язок. «Той зв’язок, що тримається й досі».

— Пам’ятаєте, що вам сказала Амальтея, коли ви вперше їздили до неї? — запитала Ріццолі.

Мора кивнула. «Тепер ти теж помреш».

— Ми обидві подумали, що то було просто белькотіння ненормальної, — сказала детектив і перевела погляд на Ван Ґейтса. — Тепер здається зрозумілим, що то було попередження. Погроза.

— Чому? Я знаю не більше, ніж ви.

— Може, це через те, ким ви є, док. Ви дочка Амальтеї.

Спиною Мори пробіг холодок.

— Мій батько, — м’яко сказала вона. — Якщо я справді її дочка, то хто тоді мій батько?

Ріццолі не назвала імені Елайджі Ленка; це було не потрібно.

— Ви живий доказ їхнього союзу, — сказала вона. — Половина вашої ДНК належить йому.

Мора зачинила двері, замкнула засув. Затрималася там, думаючи про Анну й усі ті латунні замки й ланцюжки, що прикрашали двері будиночка в Мені. «Я перетворююся на сестру, — подумала вона. — Скоро ховатимуся за барикадами або втечу із власного дому до нового міста, по нову особистість».

Крізь опущені фіранки вітальні пробралися вогні автомобільних фар. Визирнувши з вікна, вона побачила, що повз будинок проїздить патрульне авто. Цього разу не поліція Бруклайна — збоку стояло «Департамент поліції Бостона». Напевно, на вимогу Ріццолі.

Мора пішла до кухні, змішала собі коктейль. Сьогодні нічого особливого, не звичний «Космополітен» — просто помаранчевий сік, горілка й лід. Сидячи за кухонним столом, вона посьорбувала напій, у склянці калатали крижинки. Пити самій — недобрий знак, але чорт забирай. Вона потребувала цієї анестезії, мала припинити думати про те, що бачила сьогодні. Кондиціонер на стелі дихав холодом. Сьогодні ніяких відчинених вікон, усе замкнене й безпечне. Скло холодило їй пальці. Мора поставила склянку на стіл і подивилася на свою долоню зі слабким рум’янцем капілярів. «Їхня кров справді біжить у моїх венах?»

Дзвінок у двері.

Жінка різко підняла голову, розвернулася до вітальні. Серце витанцьовувало квікстеп, м’язи в тілі напружилися. Вона повільно підвелася й безгучно пішла коридором до вхідних дверей. Зупинилася там, питаючи себе, чи легко куля проб’є дерево. Обережно визирнула з вікна збоку й побачила на ґанку Балларда.

Видихнувши з полегшенням, Мора відчинила.

— Я почув про Ван Ґейтса, — сказав Баллард. — З вами все добре?

— Я трохи не при собі. Але все гаразд. — «Ні, не гаразд. Я знервована і п’ю на кухні сама». — Може, зайдете?

Він ще не бував у неї вдома. Увійшов, зачинив двері й подивився на засув.

— Вам треба встановити сигналізацію, Моро.

— Я збиралася це зробити.

— То покваптеся, добре? — Баллард глянув на неї. — Можу допомогти вам обрати найкращу.

Вона кивнула.

— Буду вдячна за пораду. Хочете випити?

— Дякую, не сьогодні.

Вони разом увійшли до вітальні. Він зупинився, дивлячись на піаніно в кутку.

— Не знав, що ви граєте.

— З дитинства. Останнім часом майже не граю.

— Знаєте, Анна теж грала… — Він замовк. — Подумав, що ви могли не знати.

— Я й не знала. Так дивно, Ріку, щоразу, як я дізнаюся про неї щось нове, вона все більше схожа на мене.

— Вона дуже гарно грала.

Він підійшов до піаніно, підняв кришку, узяв кілька нот. Знову закрив її, подивився на блискучу чорну поверхню інструмента. Тоді підняв очі на неї.

— Моро, я хвилююся за вас. Особливо сьогодні, після того, що сталося з Ван Ґейтсом.

Вона зітхнула й опустилася на канапу.

— Я втратила контроль над своїм життям. Навіть спати з відчиненими вікнами вже не можу.

Він теж сів — навпроти неї, так, щоб якби вона підняла голову, то обов’язково подивилася б на нього.

— Не думаю, що сьогодні вам варто лишатися самій.

— Це мій дім. Я звідси не піду.

— То не йдіть. — Пауза. — Хочете, щоб я лишився з вами?

Вона підняла очі, їхні погляди зустрілися.

— Чому ви це робите, Ріку?

— Бо думаю, що за вами треба наглядати.

— І це маєте робити ви?

— А хто ще? Ви гляньте на себе! Живете відлюдницею, сама в цьому будинку. Я думаю про те, як вам тут самій, і мене лякає те, що може з вами трапитися. Коли я був потрібен Анні, мене не було поряд. Але я можу бути з вами. — Він узяв її руки в свої. — Я перебуватиму поряд, коли буду потрібен.

Вона подивилася на його руки, у яких сховалися її власні.

— Ви її любили, так? — Він не відповів, то вона знову подивилася на нього, просто у вічі. — Так, Ріку?

— Вона потребувала мене.

— Я не про це питала.

— Я не міг лишитися осторонь і дозволити шкодити їй. Не цьому чоловікові.

«Можна було відразу зрозуміти, — подумала вона. — Це завжди було помітно, в тому, як він на мене дивився, як торкався».

— Бачили б ви її тієї ночі в лікарні, — мовив він. — Підбите око, синці. Варто було один раз глянути на її обличчя, і мені захотілося вибити все лайно з того, хто це зробив. Я мало від чого втрачаю контроль, Моро, але коли чоловік лупцює жінку… — Він різко вдихнув. — Я не міг дозволити цьому повторитися. Та Кассель її не відпускав. Усе телефонував, переслідував, тому я мусив утрутитися. Допоміг їй установити замки. Почав навідуватися щодня. Перевіряти, як їй ведеться. А тоді одного разу вона запросила мене лишитися на вечерю і…

Він переможено знизав плечима.

— Так усе й почалося. Вона була перелякана, я був їй потрібен. Це інстинкт, розумієте. Можливо, інстинкт копа. Прагнеш захищати.

«Особливо привабливу жінку».

— Я намагався її вберегти, от і все. — Він подивився на неї. — Так. Зрештою я її покохав.

— А ось це, Ріку? — Вона глянула на руки, що досі тримали її долоні. — Що тут відбувається? Це заради мене чи заради неї? Бо я не Анна. Не її заміна.

— Я тут, бо потрібен вам.

— Це наче повторення. Ви обрали для себе ту ж роль, роль