Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

— Хто це? — спитав його Оса. — Він?

— Чого так багато метеорів? — на весь голос спитав Муратов.

— Зорі падають в серпні, — прошепотів Кенгуру. І, вхопивши за руку Муратова, рвонув його до себе. — Ти можеш тихіше? — злісно шипів він хвилюючись.

— Нікого тут нема, — заспокоїв його Муратов. — І потім — хто почує при такому вітрі? Де Оса?

— Ось я, — прошепотів той з темряви. — Здоров, Шакале! — і він потиснув Муратову руку. — На, приймай.

Муратов відчув у своїй руці предмет, дуже схожий на кишеньковий ліхтар, але набагато важчий.

— Включається з допомогою кнопки, — сказав Оса, підійшовши впритул. Муратов тепер бачив його силует.

— Добре, — сказав він і повторив гучніше — Добре!

В цей час почулося шарудіння. Муратов знав: це підходили прикордонники. Оса вихопив пістолет і пригнувся.

Муратов стрибнув на нього збоку, схопив за руку з пістолетом і коротким, добре завченим ударом знизу повалив його на землю. Пістолет Оси лишився у Юрія в руці.

В цей час по алеї почувся тупіт. Муратов обернувся до Кенгуру.

— Зрадник! — прошипів той, судорожно вириваючи свій пістолет. Муратов натиснув курок, але пістолет Оси був на запобіжнику. Тоді Муратов по-кошачому зігнувся і стрибнув на Кенгуру. Але той випередив Муратова: він ударив його пістолетом по голові і кинувся до моря, намагаючись ступати беззвучно. Але кроки його почули, і напереріз йому кинулися Безбородько та Ібрагімов.

— Стій! — почувся грізний окрик.

Все це сталося блискавично. Лейтенант Дениско добіг і спіткнувся об Осу. Той застогнав. Прибігли прикордонники на чолі з майором Дорофєєвим, і Дениско натиснув кнопку ліхтаря. Осі одразу ж зв'язали руки і кинулись до Муратова, що лежав без пам'яті. З розсіченого тім'я на обличчя текла кров.

— Цього в лікарню! — кивнув Дениско на Муратова і побіг до моря, а майор Дорофєєв лишився, щоб розпорядитися відносно Муратова і Оси.

Тим часом дощ лив, гриміли громи, наче зібралися вони над Садовськом з усіх-усюд, безугавно палахкотіли блискавки.

Дорофєєв допоміг солдатам взяти Муратова на плечі.

— До машини несіть, — сказав він, — та обережніше.

Оса сидів серед алеї, і молодий прикордонник вартував біля нього.

Від моря почулися постріли. Майор Дорофєєв вихопив пістолет.

— А цього одведіть у комендатуру, — сказав він і кинувся туди, де гриміли постріли.

Кенгуру прибіг до моря. Тут десь човен — єдиний його порятунок. Що буде потім, він не хотів і не міг зараз думати. Його гнав із цієї землі панічний страх, він ладен би піти в саме пекло, тільки б не бачити оцих ненависних вогнів над Садовськом, темних заростей туї, яка, здається, вистежує його.

Скоріше, скоріше! У морі рятунок, у морі човен, яким можна буде добратись додому. Він пам'ятає схему, він підніме його, треба тільки відшукати й включити балон із стисненим повітрям.

А дощ лив як з відра. Він шумів на весь світ, і удари грому били Кенгуру по тім'ї, наче ломакою. Вітер рвав мокрий плащ, і він лопотів, але звуки ці губилися в шумах бурі, як краплі дощу у розбурханім морі.

Ось і біла піщана смуга побережжя. Він добіг до неї і зупинився. Під ногами в нього гойдалась безодня — чорна, лякаюча, здиблена хвилями. В пронизливому спалаху блискавки вихоплена на мить картина застряла у нього в зіницях, і він застогнав раптом, завив від розпуки. Куди ти підеш в таку ніч, Кенгуру? Який човен врятує тебе в оцім морі, серед оцього содому, коли, здається, небо, пошматоване громом, падає в море й гойдає його, коли блискавки рвуть на шматки увесь простір, а вітер валяє з ніг тебе на твердій і ворожій землі.

— А-а-а! — закричав він не своїм, диким голосом. — А-а-а! — він підніс до очей пістолет і в ту ж мить почув ззаду тупіт.

— Стій! — гортанним степовим голосом крикнув Ібрагімов.

Все пропало! Пізно! Здавайсь, Кенгуру… Але ні, він присідає й стріляє навздогад, на тупіт. Безбородько падає і підводиться знову.

— А-а-а! — у розпуці кричить Кенгуру, і спалахи блискавки вихоплюють з чорної пітьми ночі якусь страшну потвору, у якої, наче крила, б'ється за спиною плащ, а мокре волосся прилипло до обличчя.

— А-а-а! — кричить він і стріляє у ніч, у ті далекі вогні, наче хоче убити їх і втоптати в цю пітьму. Ібрагімов заходить збоку, підкрадається до нього, оглушає ударом автомата, і Кенгуру не встигає навіть вистрілити.

І коли Кенгуру одкриває очі, він бачить над собою покошлане, захмарене небо, таке чорне, наче з нього попадали усі зорі, а коли підвівсь, назустріч йому замерехтіли вогні, по яких він стріляв із злості. Вони веселі, ясні, їм не страшні оці вибухи грому, темрява, злива, вони яскраво горять у просторі, як щось вічне, несхитне, і Кенгуру відчуває: чим темніші будуть ночі, тим яскравіше світитимуться ці вогні над морем.

З темряви вийшли якісь люди, і знайомий голос спитав:

— Що, спіймали?

— Аякже, товаришу, лейтенант, — похмуро відповів Безбородько. І ще почувся тихий, приглушений голос:

— Ми зараз їдемо до полковника, а вам, лейтенанте Дениско, допитати затриманого.

— Єсть допитати затриманого, товаришу майор. — Дениско підходить до Кенгуру, заглядає йому в обличчя. — Пішли, серпнева зоре, — каже він, і спалах блискавки освітлює його суворе, ще зовсім хлопчаче обличчя.

— Скільки б вас не було, — цідить він крізь зуби, — все одно впадете, ступивши на нашу землю. Пішли!

Люди йдуть геть,