Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

— Що трапилось, Юрію? Я боюся… Говори скоріше, що трапилось?

Юрій мовчав і все так же важко дихав.

— Я знаю, ти мене любиш, і я не можу більше критись від тебе, Надю. Я… Я агент іноземної розвідки…

Синюватим коротким спалахом перекреслила блискавка небо, і Надя знову побачила обличчя Муратова. Тепер воно їй здалося сірим.

— Шпигун?!. Боже мій!.. — Надя відсахнулась від нього і заридала.

— Так, Надю, шпигун… — Муратов важко, з присвистом дихав, стояв обличчям до вікна і говорив, неначе клявся, в оту темряву, в оту розбурхану ніч, що час від часу освітлювала його обличчя спалахами блискавки.

— Але я не зробив на оцій, моїй рідній землі жодного пострілу, ніякого зла… Я навіть квітки тут не стоптав… Ти не плач, Надю, ти порадь мені, як жити далі… Мене десятирічним хлопцем вивезено звідси… Дванадцять років мене готували до шпигунства, і от тепер… Я мушу виконати перше доручення… А я не можу, я не хочу цього робити, Надечко! Я хочу жити, як усі тут живуть, хочу любити тебе, хочу працювати, вчитися… Поможи мені, Надю, ти в мене найрідніша, поможи…

— Ти нічого не зробив? Нічого не зробив… — бурмотіла Надя і раптом зірвалася з місця, накинула плащ, добула десь з-під ліжка боти, вступила в них і, схопивши Муратова за рукав, швидко сказала:

— Ходімо, Юро! Зараз же ходімо. Ти мусиш усе розповісти. Тебе зрозуміють, ти мусиш жити! Ходім! — вона говорила це вже на подвір'ї, говорила й тоді, коли вони були на вулиці, і гуркіт грому іноді глушив її слова, а при спалаху блискавки видно було, як Надя ворушила губами і широко розкритими очима дивилась поперед себе, мабуть, бачила не розбиту брудну дорогу, а щось далеке і сподіване. — Боже мій, який жах!.. — шепотіла вона. — Який жах!

Сонним і порожнім містечком крізь темряву, посічену дощем і заглушену громом, вони поспішали, взявшись за руки, наче могли запізнитись і втратити назавжди щось дуже важливе в житті.

Нарешті задихана Надя спинилась, міцно стиснула холодну руку Муратова і сказала:

— Тут.

Муратов тільки тепер згадав про ліхтар, вийняв його з кишені і натиснув кнопку. Промінь черкнувся об двері і застиг на вишневій вивісці.

— «Управління Комітету Державної безпеки», — прочитав Юрій, загасив ліхтар і повільно обернувся до Наді. — Так ось куди ти мене привела? — сказав він тихо, хоч і чекав цього, хоч і догадувався, куди його може вести в таку лиху годину Надя.

— Якщо ти чистий, якщо ти не зробив зла, тебе простять, і ось тобі моя рука, і моя любов, і все моє життя… — Надя не договорила й заплакала. — А інакше я не можу.

Зашкарублий плащ шелеснув, і назустріч Юрієві виткнулась маленька її рука; він нахилився і поцілував цю маленьку тендітну руку, потім поклав у неї ліхтар і стулив податливі пальці.

— Так, так… Мабуть, немає в мене іншої дороги. Будь здорова, Надійко, іди, — сказав він, обережно і ніжно поправив їй хустку, що з'їхала набік, відкривши одне Надине вухо і зробивши її безпорадною, як школярку.

— Я підожду тебе… я буду чекати.

— Іди додому. Це не так швидко робиться…

Юрій ще хотів щось сказати, але, роздумавши, махнув рукою і швидко зайшов до коридора. Двері за ним зачинилися різко, наче вистрілили.

«Мабуть, на пружині…» подумала Надя, і це їй здалося дуже важливим зараз.

— Мені негайно треба бачити начальника, — звернувся Муратов до чергового.

Молодий лейтенант подзвонив комусь і за хвилину провів Муратова в кабінет. За столом сидів худорлявий полковник, під стіною стояв ще один офіцер, обличчя якого Муратов не розгледів.

— Що вам треба? — сухо спитав полковник. Юрій хвилину помовчав, дивлячись йому у вічі.

— Одинадцятого серпня я висадився в Садовську, перепливши човном Чорне море, — сказав він спокійно.

— Ага, — стрепенувся офіцер, що стояв під стіною, — це вас зустрічав Полікарпов? — спитав він радісно.

— Лейтенант Дениско! — гримнув на офіцера полковник.

— Мовчу, товариш полковник! — виструнчився лейтенант.

— Зброя є? — спитав полковник. — Зброю на стіл.

— Є, — відповів Муратов і поклав перед ним свій двадцятизарядний пістолет.

— Ну що ж, я вас слухаю, — сказав полковник, пильно його розглядаючи. — Де зараз Полікарпов, розповідайте все і швидше, — звернувся він до Муратова і глянув на годинник.

У жаркі літа на півдні України мало буває дощів. Таке літо висушить землю, спалить у степу трави, а коли настане пора відходити, воно й схаменеться: як же я дощі з собою забираю?! І кине тоді на землю горобині ночі.

Найстрашніші вони бувають на грані літа й осені. Наче дві пори року тоді схоплюються в смертельному двобої. Такі громи і такі блискавки тільки й бувають у горобині ночі. З-під темної хмари дмуть скажені вітри, ллє як з відра дощ, а блискавиці шугають між хмарами, розпорюють небо на клоччя та грякають громами об землю, наче хочуть її вбити. І як зайдуть такі ночі, то вже й спину немає. Вдень смажить жарке сонце, а щоночі гримить, палахкотить небо, збурене дикими вітрами, і полоще землю прохолодними дощами.

Коли Муратов прийшов у старий парк, дерева боязко і мерзлякувато шелестіли листом. Хмара насунула низька, важка, і навіть в оцій густій темряві видно, що вона синя.

В алеї темно хоч око виколи. Дерева сплелись верховіттям, в боків суцільною стіною стоїть туя. Муратов