Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 21

Айлін

Минає кілька хвилин і Айдар знаходить мене сам. Цим можна було б себе заспокоїти, але в мені все ще вирують ревнощі.

Вдаю, що захоплена шоколадним фонтанчиком, коли рука чоловіка лягає на поперек, ковзає на талію, Айдар мене приобіймає.

Моє перше щире бажання – скинути руку і ляпнути грубість – доводиться задушити. А ще вдати, що я не принижена. Моє серце – не розбите.

Повертаю голову та піднімаю погляд на чоловіка.

Айдар свій навпаки опускає – дивиться на мій келих, який я одразу тягну до губ. Брови чоловіка піднімаються. Мені стає ще гірше – реакції точнісінько такі ж, як на ту. Замість одного ковтка роблю два. В голові вже туман, але я знаю, що цим не обмежусь.

– Складний вечір?

Раніше я чесно відповіла б, що так, трохи втомилася і якби можна – вже не проти була б поїхати додому. Але тепер хочу брехати. Це все безглузда образа на те, на що я не маю права ображатись.

– Чудовий вечір. Мені все подобається…

Допиваю другий келих. Всовую в руку чоловіка, а своєю змахую, щоб із третім підійшли вже безпосередньо до мене.

Здається, я розумію, як люди спиваються. З алкоголем у кров проникає легкість.

Дякую офіціантові занадто грайливим вигином губ, роблю новий ковток.

– Не перестарайся, будь ласка…

На прохання чоловіка реагую кивком та посмішкою. Не бійтеся, я вас не осоромлю.

Ризикую ще раз подивитися прямо в очі, але витримую недовго.

Як він може спокійно торкатися мене на очах тієї, іншої? Мені боляче. А як їй? Невже йому нас зовсім не шкода?

Страшно, що прочитає таке щось у погляді. Тож швидко відводжу.

– Ми ще довго тут будемо?

– Втомилася? – Мотаю головою, відчуваю, як великий палець Айдар погладжує шкіру через тканину. У грудях змішані почуття, а тіло реагує однозначно: приємно. Хочеться ступити ближче. Втиснутися спиною в груди. Напроситися на більше…

Що буде, якщо зараз потягнутися до його краватки і перекрити її дотики своїми? Вона побачить? А він зрозуміє?

Дурниця яка…

Гальмую себе ж, не рухаючись із місця.

– Ні. Просто для розуміння.

Брешу, а сама мрію опинитися вдома, піднятися в спальню, зняти ідіотське вбрання і змити зайве. Я вбиралася для нього, налаштовувалась на особливий вечір, а треба було, як Айдар і просив, на виконання завдання. Тому що я йому не потрібна.

– Хвилин сорок і поїдемо, гаразд?

Суплюся, але киваю.

Айдар наче вагається. Я відчуваю його погляд. Мені здається, він сказав би ще щось, але не робить цього.

Чоловіча рука зісковзує з моєї талії по стегну. Я упокорююся з втратою. Розвертаюсь до чоловіка обличчям.

Спостерігаю, як Айдар витягає долоню. Я розумію, чого він чекає, але зволікаю. Повертаю голову в той самий кут. Його жінка ще не пішла. І вона дивиться на нас. Я отримую підтвердження своєї теорії. Ми перетинаємося поглядами на секунду. Тут же розлітаємось.

Я роблю болісний вдих, піднімаю очі на чоловіка. На що перемкнулася вона – не знаю. Без різниці.

– Давай швидше? Хвилин десять? – Запитую, простягаючи на прохання келих. Я йду на поступки. І ти піди.

Айдар сумнівається. А мені дуже важливо, щоб було по-моєму.

Врешті отримую компроміс:

– Я намагатимусь закінчити раніше.

– Добре, спасибі.

Повагавшись пару секунд, знову тягнуся за ніжкою. Айдар відводить далі, я піднімаю погляд.

Його очі питають: що робиш? Віддала ж... А я не знаю, як відповісти. Дурницю за дурницею. Дурницю за дурницею.

– Я себе контролюю. – Насправді, ні, але до ганьби Салманова справа не дійде. – А ви швидше впораєтеся…

Чомусь усміхаюся, Айдар у відповідь. Коротко. Я стискаю келих, він його відпускає.

– Тебе не образили?

Мотаю головою. Тільки ви і вам я в цьому не зізнаюся.

– Десерт може попросити?

Знову мотаю. Просто не можу перейнятися зараз його турботою. Від неї теж боляче.

– Я за стіл повернуся. Дочекаюся. Не бійтеся.

Айдар киває, навіщось тягнеться до мого обличчя і погладжує щоку. Я майже звикла до цього жесту. Він так уже робив. Але мені погано від думки, що тими ж пальцями міг торкатися не мене. Адже міг… Я тільки хвостик розмови бачила, а що було до… А що було не сьогодні…

Починає трусити, я відступаю від чоловіка першою і йду до столика. Куди він – не стежу. І поглядом більше не шукаю. Просто полегшено видихаю, коли підходить, бере за руку і ми прямуємо до машини.

За п'ятнадцять хвилин. Це не сорок. Набагато ближче до десятої.