Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

Знову недобра усмішка на вустах Таїси.

— А ти не здогадалася?

— Ні!

— Ні? Що, гадаєш, лиш ти одна можеш кохати Ярослава? Одна ти маєш право його кохати?

Ліза була просто вражена.

— То… то ти кохаєш Ярослава?

Лице Таїси наче вхопило судоминою.

— Кохаю.

— Але ж… але ж ви родичі, він твій брат у других!

— Ну то й що? — визвірилася Таїса, й лице її знову зробилося страшним із вигляду. — Брат. Він лише в других мені брат, і я з самого дитинства завжди захоплювалася ним. І що ти, котра знає мого Ярослава якісь жалюгідні два місяці, що ти можеш знати про нього? Нічого ти про нього не знаєш, а я знаю, знаю все. Я змалку захоплювалася своїм вродливим та розумним кузеном, і для мене було найбільшим щастям лиш бачити його. Але в свої сімнадцять років я раптом зрозуміла, що люблю Ярослава — гаряче та пристрасно люблю, й не як брата, кузена, а саме як чоловіка, як мужчину. Спочатку я ще боролася зі своїм почуттям, бо то ж було недобре — любити кузена власного, хоча в католиків у цім нічого страшного не вбачають. Та з часом кохання те настільки заволоділося мною, що геть байдуже заробилося, ким він для мене є. Мені був потрібен тільки він. Одного за одним відваджувала я від себе усіх залицяльників, бо ніхто не був мені милим. Але біда — він геть мене не кохав, я була й полишаюся для нього лише кузиною Таєчкою. Він піклувався про мене, міг подражнити, та навіть любив мене — але не як жінку любив, жінки він ніколи в мені не вбачав. Ні, він любив мене як сестру, як кузину, й я просто сатаніла від тої його братської любові.

Вона змовкла, й деякий час у покоях панувала тиша. Оксана продовжувала стовбичити біля стіни й мовчати, й тільки погляд її гарних сірих очей видавався трішки дивним, і Ліза гадала відсторонено, чи не зачаклувала її Таїса, та для чого вона це зробила?

— А потім з’явилася та Олена, — знову заговорила Таїса глухим голосом, — і я геть утратила розум. Я зробила все, аби позбутися її, й вона, на щастя, виявилася такою слабкою духом, що звести її не вартувало мені особливих труднощів. Мені було замало лиш сварок її з Ярославом, вона мала померти, мала загинути й тілом, й душею.

Ліза відчула холод біля серця.

— І я теж маю померти?

Щось потойбічне сковзнуло лицем Таїси.

— Маєш, і ти помреш! Щоправда, ти виявилася набагато сильнішою від Олени — твою душу я занапастити не змогла. Була б ти такою ж слабкою, як і твоя сестричка!

Ліза сіпнулася.

— Мері? То ти… ти стоїш за її самогубством?

Таїса знову розреготалася.

— А хто? Ти, кохана Ярославом, ти — моя найперша й найлютіша суперниця, ти мала відчути, повною мірою відчути той біль, що розтинав моє серце від однієї лиш думки, що Ярослав кохає тебе, що ти отримаєш те, про що я мріяла стільки років, чого я так жадала, — його кохання!

Ліза почала дрижати.

— Й ти відібрала в мене сестру?

— Так. Перш ніж померти, ти мала страждати, й Роман мені у цім допоміг. Я зрозуміла, що втратити сестру тобі буде більш болісно, ніж служницю та якогось там потвору, котрий і матері рідній не потрібен.

Ліза вражено похитала головою.

— Господи, та ти ж не людина…

— Твоя правда, — обірвав її низький голос, і Таїса просто на очах почала змінюватися якось невловимо, й знов з її лиця мов дивився Данило Кажан. А голос… Голос той був голосом духа. — Ти помреш сьогодні, згориш, як згорів колись твій далекий пращур Косозуб. Мені б бажалася сильніше твоя смерть через самогубство, душа б твоя тоді пішла до пекла… Але ж ти сильна й ніколи на підеш на самогубство.

Ліза похитала головою.

— Ніколи.

— Тo згориш, — проволала Таїса чужим голосом, і шалене поривання вітру пройшлося покоями, крижаними пальцями торкнулося лиця Лізи. Й відчула вона, що то невидима чорна сила пне до неї свої пазурі. Але страшно було якось не надто сильно, хоча смерть була поряд — ось вона, дивиться на неї чорними очицями давно померлого чаклуна, котрого її пращур далекий спалив власними руками.

Ліза гордовито закинула голову.

— На мені хрест!

— Я зірву його!

— Ти ж боїшся його.

— Я зірву його її руками, — хрипко озвалася Таїса й хитнула головою на Оксану. Так, вона все продумала, й Оксана була молодицею досить дебелою й, без сумніву, набагато сильнішою від тендітної Лізи. І Ярослав усе не повертається, а вона так жадала, аби він зараз відчинив двері…

Таїса вся затрусилася.

— Не виглядай його! Я попіклувалася, аби він залишився в місті до ранку. Ніщо, чуєш, ніщо не врятує тебе сьогодні від смерті.

Вона повела очима, й клямка на дверях защіпнулася сама собою. Й у кімнаті почало коїтися щось невимовно жахливе. Заволала мов яка сила, знову увірвалося поривання вітру, за вікном загарчалася гроза, а Оксана зробила до Лізи перший крок… Смерть була вже такою близькою, вона наближалася до неї обережною, тихою ходою міцної Оксани, вона стояла біля порога в особі одержимої нечистою силою Таїси, й зараз сили зла простягували до Лізи свої пазурі…

Ярославе, Ярославе!

Що побачиш ти, коли повернешся вранці додому? Вигорілу кімнату та завуглене, почорніле тіло твоєї Лізи, а з нею загине й дитя.

Дитя…

Невже ж йому, тому, хто зачинався в такій любові, не судилося побачити цього світу? Й невже вони помруть з дитям ось зараз, помруть, живцем страждаючи в пекельних муках вогню, як помирав колись від рук пращура чаклун Данило Кажан? Ні, у власну смерть ніколи не віриться…

Оксана, видавалося, була вже такою близькою, ось вона за мить ухопить Лізу своїми міцними руками, й Ліза чи ж зможе її здужати, допустить того, щоб Оксана зірвала хрест… А без хреста вона опиниться в цілковитій владі того демона, котрий волав зараз страшним голосом з тіла кузини Ярослава. Мить… Оксана простягнула до неї свої руки…

Й відразу ж зачувся гучний стук у зачинені двері.

— Лізо, Лізо, ти мене чуєш? Ти там?

Ярослав! Коханий Ярослав

— Ярославе, допоможи! — тільки й встигнула крикнути вона, й