Старший брат подруги - Олена Сашина

— Залишайтеся в місті. Можливо, вам доведеться дати свідчення в суді, — заявив слідчий.

Прекрасно. Мені треба буде знову побачитися з психопатом. Ще й давати проти нього свідчення. Тоді наступної нашої зустрічі він точно не пошкодує мене і однозначно згодує своїм друзям-хробакам. Не буде ж він вічно сидіти у в'язниці?

— Але не хвилюйтеся, — заспокоїв мене слідчий, мабуть помітивши тінь страху на моєму обличчі. — Швидше за все, до цього не дійде. У нас і так достатньо доказів, щоб засадити цього виродка надовго.

Слідчий навіть усміхнувся мені. Цей похмурий, сумний беземоційний дідусь з глибокими міжбрівними зморшками посміхнувся. Таке сумне обличчя. Очевидно, робота в органах з'їла всі його емоції, радість та щастя. Можливо і сім'ю зжерла на додачу.

Я не буду такою. Ніколи не буду такою. Я буду щасливою!

До речі, про щастя.

— Ми можемо йти? — вивів мене із роздумів голос Гліба. Він поклав мені руку на плече.

— Так, Глібе, — відповів слідчий, підводячись. Він потиснув моєму хлопцеві руку. — Дякую за співпрацю.

— Сподіваюся, вона не повториться, — похмуро відповів Гліб, допомагаючи мені встати зі стільця.

Ми вийшли на двір. Свіже нічне повітря вдарило в обличчя. Я нарешті задихала на повні груди. Червоно-сині проблискові маячки службових машин освітлювали територію зловісного заводу. Вони давали мені надію, що тут більше не відбудеться жодного злочину і жодна людина більше не постраждає від психічно нездорового мафіозі.

— Я без машини, — винувато розвів руками Гліб.

— Старе добре таксі? — запропонувала я, нарешті посміхнувшись. — Тільки давай підемо звідси подалі.

Ми вирішили зачекати на таксі за парканом заводу. На блок посту в'їзної брами вже нікого не було. Поліція вичистила завод ґрунтовно.

— Глібе, хто ти насправді? — наважилася я поставити запитання, яке давно хвилювало мене. — Бізнесмен? Поліцейський? Філантроп? Плейбой?

Від останніх слів хлопець засміявся.

— Я просто закоханий чоловік, — відповів він, притискаючись до моїх губ. — І найщасливіший!